1. Мирослав Іванович Дочинець (нар. 3 вересня 1959, м. Хуст Закарпатської області) — український письменник і журналіст. Член Асоціації українських письменників (з 2003 року).
Про свою творчість Дочинець каже таке: «Кожного разу, починаючи книгу, до кінця я навіть не знаю, чим вона закінчиться. Чесне слово! Я живу серед своїх героїв, вони ведуть мене за собою та щоразу чогось вчать. Тобто кожен роман — це конспект певного духовного піднесення».
Часто порівнюваний із бразильським письменником Пауло Коельйо. Сам Дочинець запевнив, що змирився із цим порівнянням. «Хоча, на мій погляд, порівняння — це завжди смішно. Тим більше, у світі творення, де кожна людина настільки індивідуальна!».
Що ж до враження від творчості бразильця Дочинець сказав: «Я не знайшов там риси, які мушу знайти у кожній книзі… Це ж такий собі легкостравний літературний коктейльчик із різних вчень, релігій та духовних систем. І все це упаковано в якусь таку пригодницьку історійку для дуже посереднього читача».
2. Га́врош Олекса́ндр Дю́лович (нар. 26 березня 1971, Ужгород) — український журналіст,письменник, драматург.
З 2000-их років почав писати художні твори. «До літератури прийшов еволюційно, внаслідок внутрішнього розвитку»— пояснює автор зміну в своєму житті. Після виходу кількох збірок поезії спробував себе у прозі. За словами Олександра Гавроша, поети — це люди «без шкіри», які сприймають усе гостро, драматично. Він «прожив цей емоційний стан і перейшов до прози».
Автору цікаво експериментувати у творчості, тому часто змінює жанри — від еротичної поезії до пригодницьких книжок, казок, детективних романів, драматичних п’єс тощо.
«Журналістика зробила мене дуже відповідальним, якщо я про щось пишу, значить, знайшов такий факт у джерелах. Тому мої твори дуже стислі, як здавлена пружина, без зайвих словесних потоків, їх швидко читаєш. Вони не перенасичені описами. Головне для мене — розказати цікаву історію».
Олександр Гаврош активно впроваджує в українську літературу закарпатські теми й популяризує народних героїв — силача Івана Фірцака, легендарного розбійника Пинтю. Так, Олександр Духнович, Адальберт Ерделі «повернулися» в документальних книжках, п’єсах. Водночас Гаврош є активним критиком «неорусинського» руху і критикує його діячів (передусім П. Магочі, В. Падяка) за сепаратистські тенденції.
За повістю «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу» знято повнометражний художній фільм «Іван Сила» (режисер Віктор Андрієнко) (2013)
За мотивами книжки «У пошуках Івана Сили» знято однойменний документальний фільм (режисер Максим Мельник, телеканал «Тиса-1») (2016)
Автор сценарію документального фільму «Останній солдат» (режисер В’ячеслав Бігун, «ДажБогфільм») (2017)
Автор сценарію короткометражного художнього фільму для дітей “Три сестри” (режисер Петер Хіміч, Радіо і телебаченння Словаччини, 2018)
3. Андрі́й Лю́бка (нар. 3 грудня 1987, Рига) — український романіст, поет, перекладач та есеїст
Кумедно описано місто Виноградово.
Сучасна Україна, вигадане прикордонне місто Ведмедів і невигадана історія тунелю, який виявили 2012 року під кордоном між Словаччиною і Україною.
Головний герой – вчитель історії Михайло Олексійович Чвак – він же Тис, він же Карбід. Тисом він називає себе за аналогією до римського імператора Тиберія, який охрестив себе на честь річки Тибр (у Ведмедеві, як ви здогадались, протікає Тиса).
Карбід – ім’я-ознака, яку йому дали учні, підкресливши яскраво виражену схильність до метеоризму. Власне, з цього й починається протиставлення високого і низького, духовного та фізіологічного, яке проявляється в романі дуже часто у вигляді ідеалістичних ідей і сортирного гумору. Тис же натхненний високою патріотичною ідеєю: оскільки Євросоюз досі лишається закритим для українців – він хоче їх масово інтегрувати завдяки тунелю.
4. Васи́ль Ґре́нджа-Донськи́й (24 квітня 1897, с. Волове на Закарпатті (нині смт Міжгір’я) — 25 листопада 1974, Братислава, Словацька Соціалістична Республіка)— український поет, прозаїк, драматург, публіцист, перекладач, громадсько-культурний і політичний діяч, один із творців Карпатської України, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода», співредактор часопису «Русинъ».Борець за незалежність України у ХХ сторіччі.
Існує версія, що є автором тексту пісні «Пливе кача по Тисині»
В оповіданні «Від Ясіня до Сиґоту» з документальною точністю подано опис внутрішнього ладу Гуцульської республіки: представницьку раду, військо, суд, закордонні зв’язки, промисли, культурні установи тощо.
5. Сергій Дмитрович Федака (нар. 22 серпня 1964, Маріуполь) — доктор історичних наук, професор Ужгородського національного університету, письменник, журналіст. Член Національної спілки письменників України.
Письменник, поет і прозаїк, літературний критик й історик літератури Сергій Федака автор чотирьох збірок віршів «Дороги кохання» (2004), «Окрушини дзеркал» (2004), «Небесні суходоли» (2006), присвячених художньому дослідженню феномену кохання, та цільної збірки громадянської лірики «Калейдоскоп календаря» (2014). Прозову збірку «Яблуко від Єви» (2005) склали сюрреалістичні новели про пошуки людиною свого місця в житті і світі. Художньо-документальна повість «Карпатський кросворд» (2009) вводить читача у процеси становлення Карпатської України, а історико-пригодницький роман «Валет Валентина Другета»*** (2010) в життя останнього представника дворянської родини Другетів і давніх ужгородців. У періодиці та колективних книжках видрукував ряд перекладів, стислих літературних портретів письменників, рецензій на новинки художньої літератури.
Лауреат всеукраїнської літературної премії імені Зореслава та обласної літературної премії імені Федора Потушняка.
З травня 1993 р. щотижня публікувався як позаштатний політичний оглядач газети «Срібна Земля». Після розколу газети у 1996—1999 pp. і дотепер як позаштатний політичний оглядач дописує до газети «Срібна Земля. ФЕСТ». З лютого 1999 р. щотижня виступав з історико-краєзнавчими матеріалами в газеті «Ужгород». У 2004—2005 pp. вів краєзнавчу рубрику в газеті «Чорна гора» (м. Виноградів). З кінця 2005 р. регулярно друкувався в газетах «Закарпатська правда», «Тиждень». «West-експрес», «Чиста політика», «Післямова», з 2006 р. — «РІО», «Трибуна» і «Старий Замок-Паланок». Спорадично публікувався ще в низці інших закарпатських газет, а також видань Львова та Києва. Був постійним автором журналу рецензій «Nova книга» (Суми). За опитуванням-рейтингом фонду «Демократичні ініціативи» 2004 р. увійшов до списку 144 авторитетних журналістів України. Лауреат низки журналістської відзнак. Двічі лауреат Почесної відзнаки «Лицар Срібної Землі». Згідно з голосуванням жителів Закарпаття по телефону, листівками, інтернетом, електронною поштою (всього проголосувало 38153 чоловік), згідно рішень правлінь міжнародної ради «Віжи — 3000», світового центру «Віжиє» та ОДТРК «Тиса-1», редакцій газет: «Новини Закарпаття», «Срібна Земля Фест», «Закарпатська правда», «Карпаті ігоз со», протокол № 43 від 14 січня 2014 року, лауреат конкурсу «Найкращий Закарпатець — 2013» серед чоловіків.
6. Іва́н Миха́йлович Ченде́й (20 травня 1922, Дубове (смт) — 29 листопада 2005) — український письменник, кіносценарист, лауреат Шевченківської премії (1993). Автор сценарію «Тіней забутих предків» (1964).
Творчість І. Чендея присвячена соціальним, духовним і моральним проблемам історії Закарпаття.
Новела «Чайки летять на Схід» дала назву першій, у 1955 p. виданій книжечці оповідань Івана Чендея. Назва ця сконденсувала високу символіку віками очікуваного й виборюваного закарпатцями єднання з братами на Сході. У новелі через трагедійну велич самопожертви батька й сина розкривається незламність народного духу. Зворушливо й правдиво, духовно сильними й благородними зображує своїх земляків письменник і в інших оповіданнях, нарисах, повістях, зібраних у збірках «Вітер з полонин» (1958), «Ватри не згасають» (1960), «Чорнокнижник» (1961), «Поєдинок» (1962), «Терен цвіте» (1967), «Коли на ранок благословлялось» (1967), «Зелена Верховина» (1975), «Свалявські зустрічі» (1977), «Теплий дощ» (1979), «Казка білого інею» (1979), «Кринична вода» (1980) та ін. У 1965 p. виходить друком роман «Птахи полишають гнізда…», у 1989 — «Скрип колиски». Іван Чендей писав кіносценарії, перекладав з угорської мови.
7. Олександр Іванович Маркуш (2 листопада 1891, м. Хуст — 27 жовтня 1971, там само) — український журналіст, етнограф, письменник.
Уже 13 грудня 1913 р. у газеті «Pesti hirlap» Олександр Маркуш опублікував свою статтю із осудом угорської колоніальної політики на Закарпатті. В одній зі своїх ранніх публікацій він писав: «Добрий патріот є той, хто працює».
Окрім того, що О. Маркуш із 1922 по 1939 роки видавав і редагував журнал «Наш рідний край», він займався збиранням народної творчості, зокрема видав «Підкарпатські народні казки». Саме завдяки йому, як організатору вказаного журналу і його коректору, в часописі було зібрано та опубліковано 500 народних казок, 250 легенд і переказів, 300 етнографічних записів, 2300 народних пісень.
У 1921 році Олександр Маркуш розпочав свою літературну діяльність, друкуючи власні оповідання в різних газетах, альманахах, календарях. Важливе місце у його творчості того часу займали фейлетони, в яких висміював денаціоналізаторську політику угорської і чеської влади на Закарпатті, засуджував русофілів. Соціальна тема для письменника була головною, він облюбував жанр соціально-психологічного оповідання і постійно піднімав морально-етичні проблеми. Саме через це творчість Олександра Маркуша порівнювали з творчістю видатного українського письменника Михайла Коцюбинського, молдовського письменника Йона Друце, Перша збірка Олександра Маркуша «Виміряли землю» вийшла друком у 1925 р. У вересні 1938 р. у Тячівському міському кінотеатрі урочисто відзначили 30-ліття літературної творчості О. Маркуша. У 1941 р. написав збірку «Ірину засватали», у 1943 р. — «Коровку гнали».
У 1955 вступив до Спілки письменників УРСР. Творче піднесення Олександра Маркуша почалося наприкінці 1950-х років. Цьому посприяла як зміна політики влади щодо старої західноукраїнської інтелігенції після смерті Сталіна, так і підтримка письменника з боку його колег Петра Панча, Івана Чендея (тоді очолював Закарпатську обласну організацію Спілки письменників), Олеся Гончара. Тож у 1956 р. виходять друком «Марамороські оповідання» Олександра Маркуша, у 1961 р. — «Мрійники», у 1963 р. — «Лист до матері», у 1966 р. — «Світанок Тисі усміхнувся». Останню збірку, як згадував її упорядник Василь Поп, вдалося видати з безпосередньою допомогою Олеся Гончара, котрий допоміг здолати лабіринти радянської бюрократії. «Світанок Тисі усміхнувся» висунули на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка, а гонорари суттєво поліпшили матеріальне становище сім’ї письменника. У 1971 р. вийшла друком збірка Олександра Маркуша «Юлина».
8. Юрій Семенович Чорі (25 березня 1935, Фоґораш (зараз Зубівка), Мукачівський район – 11 квітня 2019, Ужгород) – карпатський письменик, етнограф, фольклорист, драматург, автор п’ятитомного русиньского словника. Був політичним дисидентом, відбув кілька років у сталінських таборах, остаточно реабілітований лише 1991 р.
Почав публіковати свої літературні твори у 1949-ім році. Разом з друзями створив у селі таємне антисталінське товариство “Нескорена юність” (1950-1954). В році 1954 Юрія Чорі заарештували, і після засудження відправили у табори на Урал, де відбував ув’язнення до 1956 р. Після звільнення оселився в Ужгороді, де жив до кінця життя. Протягом решти життя потерпав від обмежень внаслідок своєї дисидентської біографії, остаточно реабілітований лише 1991 р.
Автор десятків збірок поезій, легенд, повістей, драматургічних творів. До 2000-х років писав лише українською мовою, потім почав також публікуватися місцевим русинським діалектом. Є автором 5-томного словника русинської мови, який викликав протилежну реакцію: з одного боку, Чорі отримав премію за словник від Товариства Духновича, з іншого – українські філологи піддали словник критиці за безсистемне змішування сучасної української лексики з архаїзмами та локальними діалектизмами.
9. Олекса́ндр Митра́к (*16 жовтня 1837, Плоске — †17 березня 1913, Росвигове) — український письменник, фольклорист і етнограф Закарпаття.
Літературну спадщину Олександра Митрака складають кілька десятків віршів, публіцистичних та етнографічних нарисів, статей на різні теми і згадувані збірники фольклорних записів. З-поміж прозових творів особливо виділяється його нарис «Путевые впечатления на Верховине», в якому автор показує підневільне життя своїх земляків — верховинців, їх неймовірну нужду і темноту на тлі чудових навколишніх гірських краєвидів. У творах, зокрема художніх, використовував говірку закарпатських лемків (лемаків).
Писав поезії («Хмарно, темно…», «Любіте наш народ», «Добре тому багатому»), етнографічні нариси про життя, побут і звичаї закарпатських горян, у тому числі лемків («Дорожні враження на Верховині», «Руський народ», «Народне весілля у гірських русинів»), збирав народні пісні, частина яких надрукована у збірці Якова Головацького «Народні пісні Галицької та Угорської Руси».
Склав русько-мадьярський (русько-угорський) (виданий 1881) та мадьярсько-руський (угорсько-руський) (виданий 1922) словники. 3000 примірників передав для благодійного розповсюдження «Товариству святого Василія Великого» — греко-католицький монаший чин (орден).
10. Михайло Іванович Томчаній (16 липня 1914 — 19 січня 1975) — український письменник угорського походження.
Збірка оповідань «Шовкова трава» (1950), «Оповідання» (1955), «На кордоні» (1962); повісті «Наша сім’я» (1953), «Терезка» (1957), «Готель „Солома“» (1960), оповідання і повість «Скрипка — його молодість» (1968), романи «Жменяки» (1964), «Тихе містечко» (1969), «Брати» (1972). Численними прозовими творами Томчаній вніс в українську літературу тематику iз сільського і міського життя Закарпаття та Угорщини.
