Розмова з Міхайем Дороховичем, фотохудожником, про глибину повідомлень його фотографій
Є фотографії, що залишаються в нашій пам’яті не через красу. А через те, що вони передають глибокі думки та емоції, змушують задуматися. Є таке прислів’я: «Картинка варта тисячі слів». Не тому, що вона містить усе, а тому, що здатна показати те, що важко висловити словами. Вона дає змогу зазирнути в життєвий шлях, особисту трагедію або наблизити віддалені культури. Фотографії, які не ретушують реальність, не намагаються сподобатися, але все одно притягують погляд. Портрети Міхайа Дороховича з Ужгорода саме такі: безжально щирі, але гідні. Вони показують обличчя, за якими живе життя — час, досвід, втрати, стійкість. Історії, які сучасний світ радше сховав би, ніж показав.
Шандор Сабов
Він уже майже три десятиліття дивиться на світ через об’єктив камери. Починав як фотокореспондент у газеті, потім багато років фотографував, щоб фінансувати своє хобі — альпінізм. Створив захопливі природні фотографії Карпат, Криму, Кавказу, Альп, Алтаю, Паміру та Тянь-Шаню. Проте світову славу здобув як документаліст і портретист. Його роботи отримували престижні нагороди від Парижа до Лондона, Нью-Йорка і Токіо. Фотографії виставляли в галереях і музеях по всьому світу. Завдяки ним мільйони людей дізналися про Закарпаття, його мешканців та багатогранну культуру. Окрім того, він — справжній локальний патріот, який останнім часом використовує свою відомість, щоб привертати увагу до важливих соціальних проблем.
— Вперше фотоапарат опинився у моїх руках ще в студентські роки, — згадує Міхай. — Я навчався на факультеті дизайну Ужгородської академії культури і мистецтв, де протягом півроку ми також вивчали фотографію. Це одразу мене захопило. Завдяки друзям я купив свій перший фотоапарат за 20–25 доларів. Тоді ще були аналогові камери, кадрів було обмежено, плівка коштувала досить дорого. Я почав працювати на фестивалі «Срібна Земля», замінивши попереднього фотографа Андраша Едельмана.
У своїх проектах Міхай показує світові культуру і традиції Закарпаття. Серії «Відомі та цікаві постаті Закарпаття» (2021–2022), «Культурні етноси Закарпаття» (2022), «Гірські мешканці Українських Карпат» (2023) та «Унікальні жіночі образи ромської культури Келдері» (2023–2025) отримали міжнародне визнання та численні професійні нагороди. Нещодавно вийшов його перший фотоальбом із ключовими роботами за останні три десятиліття. Серед них — серія про художника Ференца Семана. Ці знімки подарували нові перспективи його життю.
Фотографія — це не про «відкритість», а про довіру
— Я познайомився з Ференцом Семаном на відкритій фотоподії, — розповідає. — Декілька моїх фотографій були виставлені, серед них портрет графіка Палі Бедзіра. Семан підійшов, зупинився, взяв фото зі стіни і сказав: «Це мистецтво». Я зняв цей момент. Ми заговорили, я запитав, чи можу фотографувати його. Він у своєму звичному стилі відповів: «Можеш завтра», і дав адресу. Пізніше вдома, вітальні, під час розмови ми заговорили про його худорляву статуру. Він сказав, що пишається своїм тілом і не соромиться його. Я запитав, чи можу фотографувати його без сорочки. Він встав і роздягнувся. Мене це вразило — мені було 21–22 роки. Він сказав: «Ти — художник, кажи, що робити». Я взяв капелюх з вішалки, дав йому, і почав фотографувати. Треба було дуже уважно працювати — у мене було лише 5 плівок по 46 кадрів. Сьогодні можна подивитися результат на цифрових фото, тоді успіх визначався лише при проявленні. Але фото вийшли, і я, і Семан були задоволені. Дружина Семана була не в захваті, але фотографії її переконали.
Знімки художника не були типовою портретною серією, але відповідали його богемному стилю життя. Після цього була довга перерва у портретній фотографії. Міхай став закоханим у гори, що надихало його підкорювати нові вершини. Світ гір і соло-альпінізму змінила пандемія COVID-19 та обмеження, яка заборонила поїздки за кордон, і він знову відкрив у собі художника, якого пригнічувала свобода гір.
Дорохович не розглядає фотографію як технічне питання, а як акт комунікації: діалог між фотографом і моделлю, а також між знімком і глядачем.
— Для мене у портреті головне — людина, — говорить він. — Важливо, щоб той, кого я фотографую, відчував себе в безпеці. Це довіра, яка не виникає сама по собі. Раніше важко було пояснити, що і навіщо я роблю. Для оточуючих фотографія асоціювалася з весіллями, рекламою чи студійною роботою. Але після перших міжнародних визнань все змінилося.
— Після нагород і відзнак люди по-іншому дивляться на мої фотографії. З’явилася довіра. Вони бачили, що це не примха, а мистецтво, — говорить Міхай.
Фотографія як життєва історія та зброя
На його знімках часто з’являються старші обличчя. Не випадково. Він вважає, що сліди життя — зморшки, жести, погляди — несуть драматичну силу, яку не замінить жодна постановка.
— У дорослої людини більше драматизму: якщо очі — дзеркало душі, то обличчя — карта нашого життя, — пояснює він.
Фотографія для нього ніколи не є ізольованим моментом, а частиною історії. Важливо знати, кого фотографуєш: звідки людина, що несе в собі, що її характеризує. Він завжди шукає мотив — предмет, жест, ситуацію — що відображає внутрішній світ людини. Він не роздає ролей, а дозволяє моделі бути собою. Фотографія для Міхайа — не просто візуальний продукт, а енергія, здатна впливати, формувати, провокувати.
— За допомогою фото можна підняти людину, а можна і принизити. У цьому наша відповідальність.
Цю філософію він втілює й у викладанні. У рідній академії він навчає не стільки техніки, скільки погляду на світ. Фотографія важлива тоді, коли ставить питання, а не лише красивий кадр.
Чорно-біле: не легше, а безжальніше
Чорно-біла фотографія — ключовий елемент творчості Дороховича, але не через ностальгію чи моду. Це його внутрішнє рішення.
— Якщо відчуваю, що фото буде чорно-білим, я знімаю його таким. Назад дороги немає, — пояснює він.
На його думку, це не легше — це безжалісно. Помилки не сховаєш, а конкуренція велика. Проте саме так можна найчистіше говорити про людину — без шуму кольорів.
Він не приховує, що, народившись в іншому місці чи виїхавши молодим за кордон, був би набагато успішнішим. Проте серце тягне додому. Лише тут він отримує енергію для мистецтва.
— Митцеві потрібна пожива. Мені вона тут, — каже він.
Фідбек для нього не марнославство, а натхнення. Найсильніша віддача — не завжди нагороди, а коли глядачі в коментарях діляться відчуттями від фото. Коли фотографія починає діалог — не лише естетично, а й людською мовою.
Мовчання руйнує все
Нещодавно його увага у пресі зосередилася не на фотографіях, а на громадській позиції. Нещодавно на модному заході в Мукачеві протестував проти вітрових електростанцій у Карпатах: спонтанно вийшов на сцену в спідній білизні та тримав плакат «Не вітровим електростанціям». Раніше відмовився від міської відзнаки, не бажаючи легітимізувати те, що вважає занепадом міста.
— Я не проти зеленої енергетики. Я проти руйнування гір, — говорить він. За його словами, це не політична амбіція, а особистий досвід: з дитинства він ходить у гори, для нього свобода і гори — синоніми. Найбільша проблема — відсутність соціальної рефлексії: «Всі мовчать. А мовчання руйнує все».
Творчість Міхайа Дороховича не дає готових відповідей, а ставить питання: що сьогодні означає бути щирим? Де межа між красою та правдою? Як довго можна мовчати, не ставши співучасником? Його фотографії не дарують заспокійливого завершення, а змушують зупинитися, подивитися і не поспішати далі. Як сам каже: найбільша проблема не в болю, а в тому, що його не помічають.
