У нашому останньому запитанні ми поцікавилися, чи довіряють читачі тому, що нинішня домовленість щодо прав національних меншин здатна принести реальний поступ в угорсько-українських відносинах. Нерепрезентативне голосування за допомогою реакцій показало чіткий результат: станом на закриття номера у вівторок було отримано понад 1500 реакцій «ні» та 491 реакцію «так», що становить приблизно співвідношення 75% до 25%. Отже, переважна більшість учасників голосування й надалі ставиться до цього з недовірою і не очікує швидкого чи суттєвого покращення. Окрім понад двох тисяч реакцій, надійшло майже 500 коментарів, що свідчить про значний інтерес наших читачів до цієї теми.
Шандор Сабо
Звідки походить ця недовіра? Чи може нинішня домовленість справді стати переломним моментом? Які гарантії може надати процес вступу до Європейського Союзу і чому нормалізація відносин вигідна обом сторонам? Про це ми поговорили з Чіллою Федінець, старшою науковою співробітницею Відділу історії меншин та етнополітики Центру соціальних досліджень Університету імені Лоранда Етвеша (ELTE).
– Як розвивалися угорсько-українські відносини після здобуття Україною незалежності?
– Відносини між Угорщиною та Україною розпочалися надзвичайно добре. Будапешт був серед перших, хто визнав незалежність України у 1991 році. Це був не лише дипломатичний жест, а й усвідомлене політичне рішення: Угорщина прагнула мати стабільного та налаштованого на співпрацю східного сусіда. У 1990-х роках відносини були прагматичними й загалом безконфліктними. Одним із ключових чинників став базовий договір 1991 року, який закріпив непорушність кордонів і повагу до прав національних меншин. На той час це вважалося зразковим підходом у регіоні. Важливо розуміти, що питання угорської меншини на Закарпатті тоді ще не було джерелом конфліктів. Україна як молода держава діяла гнучко, а Угорщина виступала як партнер, що підтримує. Між двома країнами існував своєрідний консенсус добросусідства.
– Коли і чому відносини погіршилися?
– Справжній перелом не стався за один день, а формувався поступово під впливом кількох чинників. Найбільшою мірою його можна пов’язати з періодом після 2014 року. Після анексії Криму та початку війни на сході України держава активно взялася за розбудову національної ідентичності. Частиною цього процесу стали зміни в мовній політиці та системі освіти. Закон про освіту 2017 року, а згодом і мовні закони безпосередньо торкнулися національних меншин, зокрема угорців. З угорської точки зору, ці зміни звузили можливості використання мов меншин, особливо в освіті. Водночас Україна розглядала це як питання державотворення та національної безпеки. Саме тут зіткнулися дві різні логіки: Угорщина сприймала проблему як питання прав національних меншин, тоді як Україна — як питання державного суверенітету та безпеки. Тому конфлікт не був лише «угорським питанням», а став частиною процесу переосмислення української державності. Саме це зробило його особливо складним для врегулювання.
– Чи є нинішня домовленість переломним моментом?
– Важливо наголосити, що нинішня домовленість щодо прав національних меншин не виникла з нуля. Протягом останніх років Україна вже здійснила низку кроків у цьому напрямку. В Угорщині багато хто досі переконаний, що на Закарпатті закрили угорські школи або що там неможливо розмовляти угорською мовою. Насправді система зазнала змін і стала суворішою, але не припинила існування. Суть нинішньої домовленості полягає саме в тому, що вона пом’якшує та уточнює вже наявні правила.
До найважливіших її елементів належать: створення стабільнішої правової основи для функціонування шкіл національних меншин, розширення можливостей використання мов меншин у сфері адміністративних послуг та обслуговування, спрощення організації заходів національних меншин, а також зменшення окремих мовних зобов’язань.
Не менш важливо й те, що ці зміни стосуються не лише угорської меншини, а загалом усіх національних меншин і вписуються в українську правову систему. Водночас основа суперечки — співвідношення між державною мовною політикою та системою інституцій національних меншин — нікуди не зникла. Вона лише стала більш керованою.
– Чи можна довіряти українським зобов’язанням?
– Я б поставила питання дещо інакше: що означає початок переговорів про вступ до ЄС? Адже саме звідси надходять найважливіші гарантії. Для національних меншин однією з найсильніших гарантій є те, що Україна змогла розпочати переговори про членство в Європейському Союзі. Початок переговорного процесу — це не просто політичний жест, а старт тривалого й суворо регламентованого процесу. Це означає, що Україна повинна крок за кроком, розділ за розділом, привести своє законодавство у відповідність до норм ЄС, а Європейський Союз постійно контролюватиме цей процес.
Права національних меншин у цьому контексті не є якоюсь окремою «другорядною темою», а належать до ключових сфер, пов’язаних із верховенством права та основоположними правами людини. Йдеться не лише про обіцянки, а про контрольований процес адаптації.
Водночас досвід попередніх хвиль розширення ЄС дещо ускладнює картину. Країни-кандидати — зокрема держави Центральної та Східної Європи на початку 2000-х років — справді робили суттєві поступки під час переговорів. У багатьох випадках саме тоді було зміцнено правову базу захисту меншин: ухвалювалися закони, створювалися інституції, впроваджувалися міжнародні стандарти.
Однак можна зробити два важливі висновки. По-перше, до моменту вступу зовнішній тиск є сильним, а після вступу — послаблюється. Поки країна є кандидатом, вона зацікавлена у виконанні вимог; після вступу можливості впливу ЄС стають обмеженішими, і в низці випадків спостерігалися відкат або застій.
По-друге,
закон і практика не завжди збігаються.
У багатьох країнах права меншин на папері є доволі широкими, однак їхнє повсякденне застосування значно менш послідовне. Один із висновків нинішньої домовленості полягає також у тому, що поки не видно чіткої системи інституційних гарантій. Якщо, наприклад, виникатимуть прояви радикалізму чи ситуації з порушенням прав, їхнє вирішення має бути не питанням політичних протестів, а питанням функціонування правової держави: потрібні чіткі норми законодавства, доступні механізми правового захисту та послідовні дії компетентних органів.
– Чому громадська думка залишається недовірливою?
– Недовіра є цілком зрозумілою і має кілька джерел. По-перше, це попередній досвід. По-друге, комунікація з обох сторін часто була спрощеною та орієнтованою на конфлікт. Громадськість зазвичай не бачить тонкощів переговорного процесу, натомість сприймає політичні меседжі. По-третє, спотворює сприйняття і воєнний контекст. Багато хто бачить Україну виключно як жертву або, навпаки, повністю й беззастережно її відкидає. У такому середовищі дуже складно сформувати збалансоване та нюансоване бачення ситуації.
– Чому потрібна нормалізація відносин?
– Окрім прав національних меншин, йдеться про дуже конкретні стратегічні інтереси, які неможливо надовго приховати за політичними конфліктами. Угорщина є сусідом країни, що перебуває у стані війни. У такій ситуації питання не в принципах, а в базовому інтересі безпеки: Україна повинна залишатися функціональною та стабільною державою. Нестабільна Україна становить не лише геополітичний ризик, а й має прямі економічні та соціальні наслідки.
Економічний вимір часто недооцінюють. Закарпаття та прикордонні регіони — це не периферія, а потенційні зони взаємозв’язку між країнами. Якщо відносини погані, ці території закриваються та біднішають. Якщо ж співпраця працює, саме вони можуть стати головними бенефіціарами розвитку завдяки інфраструктурним проєктам, інвестиціям та створенню нових робочих місць.
Питання енергетики та інфраструктури є ще очевиднішим. Ці системи вже сьогодні взаємопов’язані, а в майбутньому їхня інтеграція лише посилюватиметься. Тут фактично немає можливості для «окремого шляху»: або існує співпраця, або виникають взаємні ризики.
І, звичайно, є питання Європейського Союзу. Вступ України до ЄС — це не лише українська справа, а процес, який означатиме нове формування всього регіону. Для Угорщини важливо, чи буде вона активним учасником цього процесу, який впливає на його перебіг, чи лише стороннім спостерігачем, що коментує події. Тривалий конфлікт штовхає саме до другого варіанту.
– Чого бракує в суспільній дискусії?
– Мабуть, найбільше бракує контексту. Угорсько-українська суперечка дуже часто зводиться до питання: «Хто має рацію?», тоді як увага не приділяється тому, у чому саме полягає предмет спору.
Ключ до врегулювання полягає не в тому, щоб одна зі сторін «перемогла», а в тому, щоб було знайдено баланс, прийнятний для обох сторін.
