Угорщина середини XIX століття знала її як «дружину національного генія» та джерело натхнення для найніжнішої любовної лірики Шандора Петефі. Проте справжня Юлія Сендреї починається там, де закінчується цей красивий романтичний міф. Жінка, яка носила чоловічі штани, палила сигари, подарувала Угорщині казки Андерсена та відмовилася стати «вічною вдовою» заради власної свободи.
Заміж проти волі батька та революційний романтизм
Юлія народилася 1828 року в заможній родині управителя маєтку. Вона здобула чудову на той час освіту в будапештському пансіоні для дівчат шляхетного походження: вільно володіла іноземними мовами, грала на фортепіано, багато читала та мала витончений смак.
У 18 років на балу в Ораді (нині Румунія) вона познайомилася з молодим, але вже знаменитим поетом Шандором Петефі. Це було кохання з першого погляду, проти якого категорично виступав батько Юлії — він вважав Петефі бідним, ненадійним волоцюгою без майбутнього. Попри батьківський ультиматум і загрозу залишитися без спадщини, Юлія втекла з-під вінця з коханим.
Їхній шлюб став символ революційної епохи 1848 року. Вона була поруч із Петефі, коли він виголошував свою «Національну пісню», шила для повстанців кокарди й поділяла його найradical-ніші ідеї. Але свободолюбна казка тривала недовго.
Мовчання після катастрофи: зникнення Петефі
У липні 1849 року в битві при Шегешварі Шандор Петефі зник безвісти. Юлії було лише 21 рік, а на руках у неї залишалося їхнє семимісячне немовля — син Золтан.
Суспільство чекало від Юлії класичної поведінки: вона мала вдягнути чорну жалібну сукню, присвятити решту життя звеличенню пам’яті великого поета та повільно згасати в ролі «національної музейної реліквії».
Але Сендреї відмовилася грати за цим сценарієм.
Вона особисто вирушила на Transylvania (Трансільванію), обшукувала поля битв, розпитувала свідків, намагалася виїхати до Туреччини, де, за чутками, могли перебувати вижилі повстанці. Коли австрійська влада відмовила їй у паспорті, а ресурси вичерпалися, Юлія опинилася перед вибором: морально померти або жити далі на власних умовах.
«Угорська Жорж Санд»: бунт проти суспільних табу
Вона обрала жити. І цей вибір викликав у Будапешті справжній вибух обурення.
Не минуло й року з дня зникнення Петефі, як Юлія вийшла заміж удруге — за історика Арпада Горвата. Суспільство сприйняло це як зраду пам’яті «батька нації». На неї сипалися прокльони, плітки та цькування в пресі.
У відповідь на суспільний осуд Юлія вирішила остаточно розірвати ланцюги консервативних норм:
-
Зачіска та гардероб: Вона обрізала довге волосся, зробивши коротку «чоловічу» стрижку, і почала носити брючні костюми, що для середини XIX століття було чудовиськом та провокацією.
-
Звички: Вона з’являлася на публіці з сигарою або люлькою, вільно ходила до кав’ярень без супроводу чоловіків — ритуал, дозволений тоді виключно чоловікам.
-
Стиль життя: Юлія почала вести щоденники, де відверто й без цензури описувала свої думки про жіночу сексуальність, розчарування в шлюбі, прагнення інтелектуальної рівності та біль від втрати першого кохання.
За свій радикальний стиль і відмову підкорятися патріархальним правилам сучасники охрестили її «угорською Жорж Санд».
Літературна спадщина: перші казки та власна поезія
Шлюб із Горватом не був щасливим — чоловік не розумів її бунтарської природи та прагнув бачити в ній звичайну господиню. Проте саме в цей період Юлія Сендреї розкривається як самостійна мисткиня.
Головні досягнення Юлії Сендреї:
Переклади Андерсена: Вона стала першою людиною, яка переклала казки Ганса Крістіана Андерсена угорською мовою (зокрема «Непохитного олов’яного солдатика», «Дюймовочку» та «Царівну на горошині»). Завдяки їй кілька поколінь угорських дітей виросли на світовій класиці.
Власна поезія та проза: Юлія почала публікувати власні вірші й есе під своїм дівочим прізвищем, описуючи внутрішній світ жінки, яка шукає гармонію між обов’язком та особистою свободою.
Трагічний фінал і запізніла правда
Юлія Сендреї померла від раку у віці 39 років у 1868 році. Перед смертю, виснажена хворобою та складними стосунками з другим чоловіком, вона мешкала окремо від сім’ї.
Батько, який колись відрікся від неї через шлюб із Петефі, побачився з дочкою незадовго до її смерті. За її бажанням, на її могилі на цвинтарі Керепеші в Будапешті написали лише дівоче ім’я: «Сендреї Юлія, дружина Шандора Петефі» (вона так і не змогла повністю відпустити своє перше кохання, попри спроби побудувати нове життя).
Лише через десятиліття, коли були опубліковані її щоденники та листи, угорське суспільство змогло побачити за скандальними чутками не «зрадницю пам’яті поета», а глибоку, освічену та сміливу жінку.
Юлія Сендреї випередила свою епоху щонайменше на пів століття. Вона довела, що жінка має право не бути просто тлінним додатком до великого чоловіка, а володіє власною голосом, власною біографією та правом на помилку.
