1986 року, 26 квітня, світ сколихнула найбільша в історії промислова катастрофа. Вибухнув четвертий енергоблок Чорнобильської атомної електростанції, і разом із ним почав руйнуватися міф імперії, побудований на брехні. Ця катастрофа не лише накрила Європу радіоактивною хмарою, а й визначила долю сотень тисяч людей: виселених родин, робітників, приречених на смерть, введеної в оману молоді та тих, хто ще роками ніс її наслідки. Поки система замовчувала правду, під час евакуації вже наступного дня після вибуху в місті Прип’ять було відключено телефонні лінії, а людей відправляли в отруєну зону, не кажучи їм правди. Головного лікаря-невролога доктора Тібора Сьолльоші — який на той час працював у лікарні міста Тячів — через кілька тижнів після вибуху направили поблизу місця катастрофи. Нині 85-річний пенсіонер, який живе в Угорщині та є єдиним нині живим членом 12-особового закарпатського керівного органу, тоді не знав точно, куди їде, якими будуть його обов’язки і яка небезпека його оточує. Відрядження, заплановане на один тиждень, зрештою тривало місяць. Через сорок років він із вражаючою відвертістю згадує безмовні села, комсомольців, які спали в наметах на радіоактивно забруднених полях, заражених робітників і тишу, що огортала все. На його думку, Чорнобиль був не лише ядерною катастрофою, а й моральним крахом системи.
— Радянська влада — на чолі з генеральним секретарем Михайлом Горбачовим — кілька днів приховувала аварію. Як ви дізналися про те, що в Чорнобилі сталася ядерна катастрофа?
— Так само, як і сотні тисяч чи мільйони людей: уривками. З передач так званого «кухонного радіо», від знайомих — один передавав іншому, що десь далеко, поблизу Києва, є населений пункт Чорнобиль, назву якого ми тоді почули вперше. Про Ленінську атомну електростанцію, збудовану поруч із містом Прип’ять у 1972–1977 роках, ми також уперше почули саме тоді на Закарпатті, адже в Радянському Союзі все, що стосувалося атомної енергетики, було суворо засекречене. Нас це особливо не хвилювало. Я почав цікавитися передумовами лише тоді, коли стало відомо, що закарпатських лікарів відправляють на місце подій.
— Чому вибір упав саме на вас? Що ви тоді знали про небезпеку радіоактивного випромінювання та симптоми променевої хвороби?
— З обласного управління охорони здоров’я надійшов наказ, що потрібно направити лікарів до так званої другої зони, яка оточує абсолютно забруднену 30-кілометрову зону відчуження, бо там виникли проблеми: евакуація не дала очікуваних результатів. У ці села розмістили тих, хто хотів повернутися. Головний лікар викликав мене й запитав: ти знаєш, де Чорнобиль? Я не соромився своєї необізнаності, бо він теж не знав. Ми відкрили карту й подивилися. Він сказав: потрібно направити невролога або психіатра до чорнобильської зони. Попросив мене обрати одного з дванадцяти підлеглих. Я почав думати: цей молодий, у того діти, той хворіє… І зрештою зрозумів, що їхати маю я. Бо якщо вкажу на когось, скажуть: скористався можливістю й відправив іншого замість себе. Я зателефонував керівникові управління, щоб запитати, які будуть мої обов’язки. Відповідь була така: коли приїдеш — дізнаєшся. І він поклав слухавку. Ми фактично нічого не знали про променеву хворобу. Мали лише туманне уявлення, що така існує. Про Хіросіму чули, але це подавалося інакше — мовляв, американські агресори й так далі. А про саму хворобу ми не знали нічого. Абсолютно нічого.
— Вам дали ліки, обладнання?
— Сказали, що потрібно з’явитися з медикаментами й інструментами. Оскільки я й далі не розумів, які саме обов’язки на мене чекають, я знову зателефонував керівникові. Той одразу почав із того, що ще мені потрібно. Я запитав, що мені може знадобитися, на що отримав відповідь: якщо хочу й надалі працювати головним лікарем — маю сам усе вирішити. І знову поклав слухавку. Я запитав у колег: якби ви були на моєму місці, що б узяли з собою? Були й «жартівливі» відповіді: не забудь узяти горілку, бо там її, напевно, немає або мало. Зрештою ми запакували знеболювальні, протизапальні препарати та спазмолітики.
— Коли ви прибули до регіону? Які умови вас зустріли на місці?
— Через чотири тижні після вибуху, наприкінці травня. Ми їхали півтора дня. Чим ближче під’їжджали, тим менше було руху. А на останніх кілометрах з’явилися шлагбауми — без перевірки вже не можна було проїхати. Ми побачили величезні автоцистерни, поруч із ними — людей у захисних костюмах і масках. Зі шлангів мили дорогу, узбіччя — усе навколо. Наші машини теж облили водою з ніг до голови, від коліс до даху. Саме тоді ми остаточно зрозуміли, що тут велика біда. Обабіч дороги стояли знаки: заходити в ліс, їсти фрукти, сидіти на траві — небезпечно. Потім ми з’їхали з асфальтованої дороги, і здавалося, ніби потрапили у XVIII століття. Польовими шляхами, через густі ліси ми зрештою дісталися до села Боровка, що розташовувалося на краю 30-кілометрової зони. Ми їхали на один тиждень, а вийшов цілий місяць.
— Де вас розмістили?
— У напівзбудованій школі. Були лише перекриття, двері й вікна, але більше нічого. Не було ні штукатурки, ні підлоги. Ми спали на своїх ватниках. Я облаштував свій медичний приймальний кабінет у майбутній роздягальні-туалеті. Приймальна комісія сказала: дуже раді, що ви приїхали, але маємо одне прохання — нічого не просіть, бо в нас нічого немає. У цьому вони не збрехали. Директор майбутньої школи жив по сусідству, вже в перший день зайшов до мене попросити ліки від проблем із тиском. Щоб віддячити, він показав у вікно й пояснив, що за парканом уже починається перша зона. І додав: туалету ще немає, тому якщо чоловіки підуть справляти потребу, нехай стають спиною до Чорнобиля, бо радіація шкодить чоловічій силі.
— Ви бачили зруйнований реактор?
— Самого місця вибуху я не бачив. Але одного разу ми заблукали, бо мали обслуговувати вісімнадцять населених пунктів без карти. Ми заїхали в першу зону й отямилися лише тоді, коли побачили величезний радіолокатор.
— Як лікар, з якими випадками ви стикалися?
— Ті села були малочисельні, ніби розкидані хутори серед лісів. Переважно там жили літні люди — від місцевих я дізнався, що молодь давно виїхала. Були переломи рук, діабетичні кризи, гіпертонічні кризи, епілептичні напади. Що згодом, уже з відстані часу, мене вразило: стояла спека 30–34 градуси, але водночас було дуже багато симптомів, схожих на застуду, у тих, хто брав участь у ліквідації наслідків катастрофи — біль у горлі, кашель. Лише пізніше я зрозумів, що це була не застуда, а вплив радіоактивних речовин. Ці нещасні люди просто вдихали їх. Робітники працювали на межі виснаження, часто через спеку — лише в трусах, напівоголені. Ніхто не казав їм, що це небезпечно чи смертельно, але напруження відчувалося. Люди щось підозрювали, але не знали точно, що відбувається. Це було так, ніби чуєш за спиною страшний крик і знаєш, що позаду дикий звір, але не бачиш його.
— Чи знали ви, якому рівню радіації були піддані?
— Ні. На другий день на світанку мене розбудив солдат: із центру шукають лікаря. На іншому кінці дроту голос запитав, який рівень радіації я виміряв того дня, яка ступінь забруднення. Я на мить замовк. Кажу: чим мені це вимірювати? Мені відповіли: приладом Ґейґера—Мюллера. Я кажу: звідки він у мене має бути? Я його в житті не бачив, лише знав, що такий існує. Тоді сказали, що вимірювання рівня забруднення — мій головний обов’язок. Я пішов до місцевого начальства. Мені сказали: вирішуй сам. Урешті допоміг загін із Хуста, який відповідав за постачання — у них був прилад для вимірювання радіації. Згодом з’ясувалося, що він призначений для вимірювання забруднення танків, автомобілів, гармат і літаків. В інструкції було зазначено: допустима похибка від реальних даних — 30–50 відсотків.
— Що показував цей прилад?
— Спочатку ми випробували його на працівниках, які працювали біля електростанції й здебільшого поверталися до місця проживання виснаженими. Біля їхнього волосся та бороди прилад постійно пищав. На ділянках тіла без волосся сигнал був уривчастий. Але від середини стегна вниз — на колінах, гомілках, стопах — прилад просто верещав, ніби подавав сигнал тривоги. Усі вони поверталися забрудненими й щодня зазнавали опромінення. Я почав цікавитися даними вимірювань. Мені сказали, що коли вітер дме з боку Чорнобиля, показники зазвичай становлять 2,1–2,2 мілірентгена на годину, а коли змінюється напрямок — 1,8–1,9. Те, де саме розташована електростанція, можна було визначити й за деревами: сторона стовбурів, звернена до Чорнобиля, мала червонувато-коричневий відтінок. Вранці я виходив, дивився, звідки дме вітер, і доповідав: сьогодні в нас 2,1. Протягом місяця я був «молодець», бо завжди вгадував. На іншому кінці підтверджували: цікаво, у нас теж стільки ж. Із цього можна зробити висновок, наскільки брехливим, марним і нелюдським було ставлення керівництва.
Чорнобильський Рудий ліс виник після катастрофи 1986 року в сосновому масиві площею близько 10 км², розташованому на захід від реактора, після того як величезна кількість радіоактивних випадінь знищила дерева. Сосни під впливом радіації набули помаранчево-червонувато-коричневого кольору й загинули, а територія стала одним із найбільш забруднених місць у світі.
— Що психологічно було найважчим?
— Велика тиша. Ні церкви, ні дзвонів, ні сусіда, який би щось гукнув, ні машин, ні возів. Лише велика тиша, велика спека й постійна напруга, стрес у людей: швидко виконати роботу й зникнути звідси, бо тут біда. Лише радянські дротові радіоприймачі, які часто висіли на стінах, іноді порушували цю болісну тишу. Увечері казали, що протягом дня рівень забруднення майже не зріс, а вранці — що значно зменшився. Ми не могли зрозуміти, як те, що ввечері ледь зросло, до ранку могло суттєво знизитися.
— Чи був момент, коли ви думали, що не повернетеся додому?
— Ні. Бо щоб боятися чогось, потрібно знати, чого саме боятися. Там, на місці, ми цього не знали. Те, що я сьогодні знаю про променеву хворобу, я дізнався вже пізніше зі спеціальної літератури. Коли я повернувся додому, вийшов із машини, роздягнувся до білизни й лише так зайшов у квартиру. Моя асистентка та водій через кілька років померли: одного забрав рак яєчка, іншого — пухлина легень.
— Із тих, хто був там разом із вами, скільки ще живі?
— Не думаю, що хтось із них ще живий. Нас було дванадцятеро в керівному складі, і одинадцятеро померли протягом перших п’яти років. Була сильна бригада закарпатських угорських спеціалістів. Через шість–сім років я поцікавився їхньою долею за місцем проживання. Мені відповіли: не шукайте, серед них уже нікого немає в живих. Людям обіцяли потрійну зарплату і потрійну відпустку. Умовою було добре здоров’я та високий рівень кваліфікації. Частіше їхали старші — п’ятдесят-шістдесят років. Вони приховували свої приховані хвороби, а потім після кількох днів важкої роботи з’являлися гострі симптоми. Їх потрібно було відправляти додому, але не було ким замінити. Кожен залишався зі своєю бідою й забирав її із собою додому.
— Як ви пояснюєте те, що саме ви єдиний вижили?
— Це запитують багато хто, і я сам ставлю собі це запитання. Можу дати лише одну відповідь: я не є фанатично віруючим, але молюся і вірю в Бога. Так вирішив Господь. Водночас він поклав на мене обов’язок: де б мене не запитували, де б не порушувалася ця тема, бути об’єктивним і розповідати, що я бачив, що чув, що пережив. Як застереження: люди, бережімо одне одного.
— Що з того місяця, проведеного там, супроводжує вас і досі?
— Я завжди згадую тих одинадцятьох людей, які померли від злоякісних пухлин. І згадую один злочин. На третій чи четвертий день до мене прийшла приблизно вісімнадцятирічна дівчина. Вона була студенткою Київського державного університету. На заклик комсомолу і партії приїхали вісімдесят молодих людей, щоб допомагати місцевим. Я запитав: де ви розміщені і що їсте? У полі, в наметах, їмо те, що привезли з собою — була приголомшлива відповідь. Я сказав їй: якщо хочеш, запиши це на магнітофон чи занотуй, але негайно забирайтеся звідси. Не озирайтеся, а біжіть якнайшвидше. Вісімнадцяти-двадцятирічні хлопці й дівчата лежали на абсолютно отруєній траві, їх від неї відділяло лише полотно намету. Я постійно думаю про цих молодих людей. Чи стали ті гарні дівчата матерями? Чи народили дітей? Не думаю, що вони живі. Місцеве населення взагалі не знало, на яку небезпеку наражається. Дружина одного мого пацієнта, на знак подяки за те, що я врятував її чоловіка від паралічу, принесла кошик лісової суниці — ягоди були розміром із дитячий кулак. Вона сказала, що тепер за пів години збирають стільки, скільки раніше за цілий день. Із трьох грибів може наїстися вся родина. Коли я попередив, що всюди заборонено вживати лісові дари, вона лише відповіла: ми вже давно це їмо — і нічого з нами не сталося. Рятували не людей, а систему. У Прип’яті ще наступного дня після вибуху діти гралися, у суботу навіть святкували весілля. У республіці проводили першотравневі демонстрації, мільйони виходили на вулиці, тоді як радіоактивна хмара після вибуху накрила значну частину Європи. Коли прибули силові структури, що вони зробили насамперед? Перерізали телефонні дроти. Щоб місцеві не змогли розповісти телефоном, що тут сталося велике лихо.
— Чи поверталися ви коли-небудь до Чорнобиля?
— Ні. Запрошували, але я не поїхав. Яка була б мета? Не можу уявити весілля на кладовищі. Щоб купувати сувеніри там, де я ходив у світі німої смерті? Почав розвиватися туризм: можна було купити горілку, шарф, шапку-вушанку, морозиво, подарунки з написом «я побував у Чорнобилі». І заради цього їхати туди? Я не прагнув повернутися — не через страх, адже в найгостріший період я там був.
–Коли ви зрозуміли, що все було брехнею?
— Коли Горбачов через три тижні після подій визнав правду і сказав, що вибух справді стався. До того моменту вже не було куди тікати від брехні. Про це заявили шведи, фіни, майже вся Європа. Радіоактивна хмара накрила половину континенту. Вони сказали правду не тому, що в них раптом прокинувся голос щирості, а тому, що власна брехня загнала їх у кут.
Шандор Сабо
