Безпосередня, доброзичлива та завжди готова допомогти. Музика відіграє важливу роль у її житті з раннього дитинства, і цій справі вона й донині віддається всім серцем і душею. Близькими для неї та її родини є також цінності реформатської церкви. Уже майже двадцять років вона служить органісткою в реформатському храмі Берегова. Вільний час проводить із сім’єю: вона мама двох синів, тому «хлопчачі» розваги стали й її улюбленими заняттями. Гостею рубрики “Крізь замкову щілину” видання Kárpáti Igaz Szó є – Ілона Понц — викладачка фортепіано Берегівської школи мистецтв імені Золтана Кодая та канторка Берегівської реформатської громади.
— Уже три десятиліття Ви відкриваєте дітям двері у чарівний світ музики. Коли у Вашому житті музика стала справжньою пристрастю?
— Я берегівчанка і можу сказати, що маю дуже теплі спогади про своє дитинство, невід’ємною частиною якого була музика. Ще в молодших класах я почала навчатися в Берегівській музичній школі, і це було цілком закономірно, адже коли мені було три роки, мама купила піаніно, на якому я вже тоді намагалася грати. Мій батько також дуже любив музику, спів і мав гарний голос. Коли я закінчувала музичну школу, зрозуміла, що саме цим хочу займатися в житті. Щоправда, раніше мріяла стати лікарем, адже батько працював у медичній сфері. Але швидко усвідомила, що це не моє: мені стає зле навіть від вигляду краплі крові. Тож, обираючи професію в підлітковому віці, я зробила правильний вибір, віддавши перевагу музиці. Навчання продовжила в Ужгороді, де здобула фах викладача гри на фортепіано.
— Де Ви розпочали свою трудову діяльність?
— У Берегівській музичній школі. Паралельно двічі на тиждень я також навчала дітей у Батьові. Це тривало недовго, але для молодого спеціаліста було дуже корисно побачити роботу іншого навчального закладу. Це стало для мене цінним досвідом і гарною школою життя. Згодом я працювала вже лише в Берегові, і так триває вже тридцять років.
— Тридцять років — чималий термін. За такий час будь-хто може вигоріти, незалежно від професії — чи то чиновник, чи педагог, чи викладач музики. Як Ви самі це відчуваєте?
— Мабуть, секрет у тому, що я люблю свою роботу, люблю дітей, а Господь наділив мене терпінням. Без терпіння працювати з дітьми неможливо. Водночас мушу зізнатися, що сьогодні працювати вже складніше, як і загалом жити в сучасному світі. За ці десятиліття змінилися й самі діти. Якщо згадати початок 2000-х років — що тоді вважалося нормою, які були вимоги та правила, — то можна сказати, що сьогодні все значно пришвидшилося. Але дитина залишається дитиною і тепер, і тоді. Щоправда, потрібно звикати до того, що стає більше гіперактивних дітей, їхню увагу важче втримати, тому й нам, педагогам, доводиться йти в ногу з часом.
— Чи є місце для звички відкладати справи на потім у житті викладача музики?
— Це залежить від того, про що йдеться. Наприклад, паперова робота належить саме до таких справ. Зазвичай я завершую її буквально в останню хвилину перед дедлайном, бо це не входить до числа моїх улюблених занять. Але якщо ми готуємося до концерту чи будь-якого виступу, то такого я ніколи не відкладаю.
— А як у Вас із пунктуальністю?
— Усі мої годинники — телефон, наручний годинник і навіть годинники вдома — поспішають на десять хвилин. Саме для того, щоб я, бува, ніде й ніколи не запізнилася. Іноді, звісно, трапляється, що приходжу кудись в останню мить, але запізнюватися — не в моїх звичках.
— Окрім викладання дітям, Ви також граєте на органі в реформатській церкві.
— Наша родина належить до реформатської громади. Ми є практикуючими християнами, і вже майже двадцять років я служу в церкві від щирого серця. Для мене це велика честь. Вважаю, що служіння кантора неможливе без покликання та смирення.
— Окрім цього, Ви дружина і мама. Розкажіть трохи про свою сім’ю.
— Я заміжня. Разом із чоловіком Іштваном, який, до речі, є ще й моїм керівником, адже очолює школу мистецтв, ми виховуємо двох синів. Беньяміну одинадцять років, а Самуелю незабаром виповниться шістнадцять. Обидва навчаються в Берегівському ліцеї імені Габора Бетлена. Я дуже пишаюся ними, адже вони добре вчаться, слухняні та завжди готові допомогти. А найбільша наша радість у тому, що Господь обдарував і Бені, і Саму музичним талантом. Вони грають на кількох музичних інструментах. Самуель займається гітарою, ударними, кларнетом і фортепіано. Беньямін також добре грає на фортепіано, ударних інструментах і блок-флейті. Те, що всі ми музиканти, є спільною ниткою, яка проходить через наше життя. Ми часто користуємося цим і просто спонтанно починаємо співати чи музикувати разом.
— Чи бувало так, що Вам усе ж не вдалося розпізнати людину і Ви в ній розчарувалися?
— Звичайно. Неприємно усвідомлювати, що ти повністю помилився в людині. Але я намагаюся швидко залишати такі ситуації в минулому і не зациклюватися на образах, адже цим лише отруюєш власне життя.
— Що є Вашим особистим хобі, лише Вашим?
— Насправді такого майже немає. Як я вже казала, разом із хлопцями ми дивимося футбольні матчі, усі любимо відпочинок біля води, із задоволенням ходимо по гриби. Те, що подобається мені, зазвичай подобається і всій родині.
— Незабаром розпочинаються літні канікули. Які у Вас плани на літо?
— Ми не дуже любимо планувати все наперед, бо, на мою думку, це не завжди можливо. Але обов’язково намагатимемося скористатися гарною погодою, щоб поїхати покупатися на Дідівське озеро або вирушити кудись на природу. У реформатській церкві ми традиційно організовуємо табір для дітей, які відвідують уроки катехизації, на хуторі Кукя. Це ще одна чудова нагода, де можуть брати участь і мої сини, і де я також почуваюся дуже добре. Моя невістка з родиною живе в Будапешті, і ми щоліта навідуємося до них із хлопцями. Для дітей це завжди велика подія й невеличка подорож, яка приносить багато вражень. Найголовніше — щоб літо минуло добре, щоб усі ми були здорові, набралися сил і з новою енергією зустріли початок наступного навчального року.
