Арнольд Гортобаді, бенедиктинський монах-священник, здійснює своє служіння на Закарпатті з особистого покликання та свідомого вибору, підтриманого церковною спільнотою та керівництвом. Його душпастирська праця в умовах війни не лише ставить перед ним виклики, а й дарує глибокі людські та духовні зустрічі: відкритість громад, жагу до доброго слова та особливу силу співчутливої присутності. За його словами, у порівнянні з досвідом благополучних суспільств, він усвідомив реальність, де прості жести, молитва та зберігаюча сила спільноти набувають особливої цінності.
Брігітта Варга
– Що привело вас на Закарпаття?
– Коли в мені виникло бажання приїхати на Закарпаття, я спершу поділився своїм проханням з старшими братами-настоятельними. Вони з доброзичливістю та відкритістю сприйняли моє бажання: «В Україні війна, і я відчуваю, що своєю присутністю, знаннями, досвідом та чернечим духом можу допомогти». Вони зрозуміли, куди тягнеться моє серце, де я відчуваю своє покликання, і затвердили моє прохання. На Закарпатті я вперше зустрівся з єпископом Миколою. Перша наша розмова була дуже визначальною: у грудні 2024 року я запропонував йому – якщо він погодиться – приїхати служити народові Божому на принаймні два роки.
Я хотів супроводжувати не лише угорську громаду, а й українців та віруючих інших національностей.
Єпископ прийняв моє служіння. Як розвиватиметься майбутнє – залежить від волі Божої, рішення єпископа Миколи та згоди настоятелів Паннонхальмської обителі.
– Пам’ятаєте першу нагоду служіння тут? Що найбільше здивувало?
– Так, дуже яскраво пам’ятаю. Перша служба була ще до офіційного прибуття: я приїхав як гість. Я прийшов до Мукачівського катедрального собору, де вже молилися вервицю. Отець Сергій прийняв мене та з великою довірою запитав, чи хочу проповідувати. Коли я вийшов до вірних із Євангелієм, мене одразу вразила відкритість громади. Це спільнота, яка голодна і спрагла до доброго слова та співчуття. Це було як перша зустріч, коли відчуваєш: тут твоє місце.
– Чим тут служіння відрізняється від дому?
– Я приїхав із благополучного суспільства на Закарпаття, в тінь війни. Удома ми щодня відчували, що життя стає все комфортнішим, з більшими можливостями, але часто відчувалося незадоволення. Мене глибоко вразило, як можливо, що об’єктивно живемо краще, а суб’єктивно відчуваємо себе біднішими. Тут я отримав зовсім інший досвід.
Попри тягар війни, невизначеність та нестачу, люди здатні дякувати за прості речі: за рукостискання, добре слово, присутність священника, за громаду, за можливість брати участь у святій літургії.
Навіть сама присутність має величезну силу. Я відчув, що приїхав у місце, де люди змушені зіткнутися зі своєю долею та разом нести тягарі.
– Як би ви охарактеризували духовний стан Закарпаття?
– Можливо дивно, але часто я відчуваю, що духовний стан тутешніх людей більш стабільний і глибокий, ніж у благополучних суспільствах. Близькість війни спрямовує людину до того, що справді підтримує: духовних ресурсів.
Місцеві люди мають справжню потребу у особистому спілкуванні з Богом.
Вони прагнуть молитви, духовної розмови, громади. За час священницького служіння я ніколи не проводив стільки духовних вправ, як за останні півтора року на Закарпатті. Неділя та приналежність до громади – це не звичка, а надприродний ресурс, питання виживання.
– На вашу думку, який зараз найбільший, невисловлений тягар у житті людей?
– Війна впливає на кожного по-різному, але є спільний досвід, який торкається майже всіх національностей, конфесій і вікових груп: розірваність. Родини розриваються, дружби руйнуються, люди тікають, ховаються, бояться. Ця розірваність проявляється не лише на рівні стосунків, а й глибоко впливає на нервову систему.
Постійна невизначеність, страх, втрати залишають слід на фізичному та психічному здоров’ї людей.
Не дивно, що зростає кількість людей із психологічними та фізичними травмами: війна не може залишитися непомітною в нашому житті. Цей невисловлений тягар тихо, повільно, але дуже глибоко діє в особистостях та громадах.
– Були випадки, які особливо вас зворушили?
– У мене багато історій війни, особливо з фронтової зони. Тричі я опинявся дуже близько до бойових дій, у Харківській області, за трохи більше 30 км від російсько-українського кордону. Одного разу разом із працівником Карітасу ми вирішили відремонтувати два будинки, які дивом залишилися цілими в майже повністю зруйнованому селі. Для мене як електрика було важливо, щоб квартири були безпечними. Коли ми купили всі необхідні матеріали, мій колега запитав, навіщо стільки витрачати, адже можна було б дешевше, наприклад, заховавши проводку під штукатурку. Я відповів: дешевше може бути, але це небезпечно для життя. І тоді я усвідомив ще глибше: можливо, це село колись потрапить до російських рук, і туди переїде російська родина з маленькими дітьми.
Якщо я хочу бути присутнім у дусі Євангелія, я не можу робити різниці між ними.
Ще один особливо зворушливий випадок стався в торговому центрі. Ми купували гуманітарну допомогу – п’ять візків із підгузками та довготривалими продуктами, стояли на касі. Стара жінка підійшла до мого колеги, вказала на мене і запитала, хто цей чорний у рясі. Коли вона дізналася, що приїхав монах із Угорщини, в неї наповнилися сльози очі, і вона сказала: «Це означає, що, можливо, скоро кінець». Тоді я справді зрозумів, що приносити надію лише своєю присутністю – можливо.
– Наскільки триває відповідальність священника в умовах війни та вразливого середовища?
– Це залежить від того, яку жертву готова принести людина. Хтось іде лише до межі своєї зони комфорту. Коли вже незручно, боляче – ставить межу. Інші через вищу відданість кажуть: за цих людей варто бути присутнім, навіть якщо це несе ризик.
Я не тут, щоб стати мучеником, а щоб служити.
Водночас вірю, що є ситуації, коли Євангеліє Христове і проста присутність мають вирішальне значення. Моя відповідальність триває, доки я можу віддатися служінню. Бог дає силу та внутрішній вогонь, щоб я міг здійснити те, для чого приїхав.
– Що найсильніше випробовує вас як священника у цих умовах?
– Я постійно молюся, щоб не піддаватися гніву. Гнів – одна з найнебезпечніших речей, бо якщо священник або місіонер піддасться йому, все служіння порожнє. Жахи війни, агресія, несправедливість породжують сильні емоції, але ними не можна лікувати. Сьогодні вранці ми молилися на літургії, щоб Бог дав політичну мудрість керівникам країни: усвідомити, де варто боротися, що треба зберегти, а що відпустити. Гнів і ненависть ні до чого не ведуть. Святий Бенедикт також попереджав: не відпускайте емоції на волю, бо це не приведе до добра.
– Що означає проповідувати надію на Закарпатті, щоб це не було порожнім втішанням?
– Для мене проповідувати надію – це перш за все бути присутнім. Коли я проповідував російською у Харкові, я говорив слова святого Павла: «Радійте в надії, будьте терплячими в скорботі, стійкі в молитві». Це не просто гарна фраза апостола Павла, а урок, який можна застосувати в житті.
Я намагаюся донести людям, що, хоча наше життя здається вразливим, насправді воно – моє, агресорів і кривдників – в Божих руках.
Межі можуть бути вузькими, кордони закритими, але вгору завжди просторо. Справжня надія полягає в тому, що навіть у небезпеці та невизначеності Бог тримає наше життя в Своїх руках.
