Втрачений Ужгород: як у 1906 році перебудували реформатську церкву

Жупанатський пагорб – одне з найкрасивіших історичних місць Ужгорода. Величний Жупанат (нині – Художній музей ім. Й. Бокшая), реформатська церква зі стрімкою вежею, ошатний будинок священника – усе тут виглядає майже так само, як 100 і більше років тому. А як було ще раніше? Нині у «Втраченому Ужгороді» ми розкажемо про те, чому у 1906 році реформатську церкву перебудували, хто був автором проєкту будинку священника та як гучно проходило освячення оновленого храму.

А почнемо з того, що жив колись в Ужгороді аптекар Шандор Лам, котрий у молодому віці дуже любив малювати місто. Саме завдяки його відомій акварелі 1862 року ми і знаємо, як виглядав Жупанатський пагорб у ХІХ столітті, тобто ще до перебудови реформатської церкви і парохіяльного будинку.


Наріжний камінь цієї церкви на пагорбі заклали і освятили 16 травня 1793-го. За три роки, тобто у 1796-му, споруда була готова, от лише на вежу з дзвіницею грошей не вистачило. Їх звели у 1818 році (за іншими даними, у 1850-му). Варто зазначити, що це була не перша реформатська церква у місті. Багаторічний священник місцевої парохії Ґабор Ком’яті (Komjáthy Gábor) тривалий час збирав відомості про історію реформатської громади Унґвара, видавши ще у 1906-му книжечку «Додатки до історії унґварської реформатської церкви». Саме він дослідив, що місцеву церковну протестантську громаду заснував ще у 1546 році кальвіністський пастор Мартон Калманчегі Шанто (Kálmáncsehi Sánta Márton), котрий до того працював у різних містах Угорщини. Її спершу дуже підтримувала родина гуменнянських Друґетів, яка допомогла звести десь біля замку церкву, парохіяльний будинок та школу. Однак у  1611 році Дьордь Друґет наказав зруйнувати ту першу церкву, аби розширити свій квітник у саду. Для потреб протестантської громади він звів інший храм, на місці якого нині знаходиться римо-католицька церква св. Юрія. Згодом родина Друґетів перейшла у католицизм, тож храм у реформатів забрали і передали римо-католикам. Тривалий час дві громади у місті боролися за церковну споруду, яку в подальші роки кілька разів передавали то одній, то іншій. У 1710 році громада, не маючи іншого вибору, мусила взагалі переїхати до сусідньої Радванки, де покровителі церкви, заможна родина Палоці-Горват, мала свій маєток, який і віддала тимчасово церкві. Це «тимчасово» тривало довгих 70 років. Лише тоді вдалося добитися дозволу на придбання ділянки, на якій у 1796 році і постала невеличка, але дуже симпатична церква у неоготичному стилі.

У «Звітах мера», які публікував староста міста Мігай Фінцицький, зазначалося, що у 1891 році в Унґварі проживало 836 реформатів. Коли парохом тут став вже згадуваний вище Ґабор Ком’яті, громада почала зростати, в тому числі й за рахунок учнів реформатської школи та військовослужбовців. На початок ХХ століття реформатів у місті було вже 1212. Саме тому у грудні 1905 року парохія повідомила в газетах про наміри розширити церкву та перебудувати житло священника. Як писав у зверненні в газеті «Sárospataki Református Lapok» Ґабор Ком’яті, вірники вже просто не вміщалися до невеличкого храму, молодь часто мусила стояти біля дверей, що в холодну пору року шкодило їхньому здоров’ю.  «Церква має розвиватися, залучати нових вірників. Але наша 110-річна церква вже не виглядає привабливо, а 90-річний будинок священника загрожує розвалом», – зазначав унґварський парох. За його попередніми підрахунками, для розширення церкви, зведення нового парохіяльного будинку та купівлі нового органу потрібно було 60 тисяч крон. 50 тисяч парохія взяла у позику на 30 років. А решту просила покрити єпархію, центром якої було тоді місто Шарошпоток. Єпархія виділила 4 тисячі крон, ще трохи суму зібрали найбільш заможні покровителі єпархії – родини Горват, Понграц, Убріші, Мокчаї.

На початку березня 1906 року в маленькій церкві провели останню недільну службу, після чого споруду передали до рук будівельників. Проєкт розширення розробив Ерно Ковош, котрий якраз перед тим закінчив будівництво залізничного вокзалу. Уся проєктна документація досі зберігається у фондах Державного архіву Закарпатської області, тож нині ми достеменно знаємо, якою в баченні архітектора мала бути добудова храму та яким був план нового парохіяльного будинку.


Тодішні газети стверджували, що Ковош робить добудову церкви у романському стилі, надаючи їй класичну для церковної архітектури хрестоподібну форму. Щодо того, як проходили будівельні роботи, докладних відомостей знайти не вдалося, місцева преса згадувала лише про випадок, який трапився у липні 1906-го. У ті часи рідко яке будівництво обходилося без нещасних випадків, тут смертей теж не вдалося уникнути. Як писала газета «Ung», на будівництві реформатської церкви жертвами нещасного випадку стали двоє бідних робітників. «Годилося би їм віддати останню честь, однак є в Унґварі так звані соціалісти, які втрутилися, мовляв, не треба їхніх товаришів ховати зі священником», – писала газета. Так і вийшло, що робітників, котрі загинули на будівництві церкви, поховали без участі церкви.

А що ж увесь цей час робили парафіяни, де вони збиралися? Для проведення недільних богослужінь їм виділили цілу велику залу Комітатського дому (нині – центральна зала Художнього музею ім. Й. Бокшая). Поки тривало будівництво, громада думала про те, де знайти необхідний залишок коштів, який не вистачало на закупівлю і встановлення нового органу (старий інструмент був подарований у 1857 році парафіянкою Марією Горват). Вихід знайшли в організації благодійного співочого вечора, на який запросили усіх охочих. 10 червня 1906 року у великій залі ресторану у парку Сечені зібралася така кількість гостей, що усім ледь вистачило місця. В якості музикантів та співаків виступали вчителі, дружини та діти місцевих політиків, юристів, підприємців тощо. Місцева молодь показала коротку англійську комедію, а завершилися виступи балетною композицією у виконанні 12-ти дівчат, яких безкоштовно підготував учитель танців із Дебрецена Ласло Олфьолді. Не думайте, що це були дівчатка виключно з реформатської громади. Газета «Ung» у репортажі з події подала їхні прізвища, тож ми знаємо, що, як мінімум, троє з дівчат були єврейками (Еллушка Лойхтаг, Релліке Роужа, Еллочка Роужа – їхні родини багато років опікувалися єврейською благодійною їдальнею та були учасниками інших єврейських організацій). Відвідав співочий вечір і греко-католицький єпископ Юлій Фірцак, що вкупі говорить про велику толерантність і підтримку одне одного в місцевій громаді тих часів. Благодійний вечір був дуже успішним, він приніс 2000 крон чистого прибутку.

Вже восени 1906 року реформатська церква була розширена, пофарбована, обладнана новим органом (так було написано у пресі, хоча у деяких дослідників є припущення, що тоді просто оновили існуючий орган). Старий парохіяльний будинок, що був зведений орієнтовно у 1816 році, демонтували, а на його місці (можливо, з використанням старої основи) звели нову будівлю. Цікаво, що вона дещо відрізнялася виглядом від тієї, яку Ерно Ковош зобразив у проєкті.


Освячення оновленої церкви запланували на 14 жовтня 1906 року. Це був потрійний захід, під час якого мали не лише освятити церкву, а й висвятити нових священників і провести загальний з’їзд єпархії. До цього додалося ще одне свято – 40-річчя служіння єпископа Берталона Кунна, котрий теж відвідав місто. На залізничній станції напередодні святкового дня його зустрічала ціла делегація, після чого кавалькада карет поїхала до Жупанатського пагорбу (цікаво, що єпископ Кунн їхав на кареті, яку надав для цього греко-католицький єпископ Юлій Фірцак). Церква та парохіяльний будинок були красиво прикрашені. На порозі єпископа зустрічав пастор Ком’яті, котрий запросив Берталона Кунна всередину. Єпископ залишився у будинку священника на ночівлю, інших деканів та священників розселили у готелях та будинках найбільш заможних членів реформатської громади міста.

14 жовтня видалося сонячним і напрочуд теплим. Вже від самого ранку біля реформатської церкви почали збиратися люди (чимало було й з інших конфесій, котрі прийшли просто подивитися на свято). О 9:30 задзвонили дзвони, рівно о 10:00 відкрилися двері оновленого храму. На той момент увесь пагорб був наповнений людьми, котрі поспішили зайти всередину, аби швидше побачити, як змінився їхній храм. Газета «Sárospataki Református Lapok» писала, що оновлена церква справила на гостей дуже приємне враження, два нових крила біля кафедри зробили її значно просторішою, а пофарбовані у світло-зелений колір стіни виглядали просто й зі смаком.

Сучасне фото (автор – Олександр Богданов), на якому чітко видно добудовану у 1906 році частину церкви
Почесні місця навколо круглого молитовного стола зайняли 32 юнаки, яких мали висвятити у священники, та 8 деканів. На стільці священника сидів єпископ Берталон Кунн. Зазвучав новий орган, до нього долучився спів вірників, далі – відомий хор з міста Шарошпоток. Самій процедурі освячення церкви преса не приділила уваги, можливо, це дійство не супроводжувалося якимось спеціальними обрядами. Куди детальніше було описано висвячення 32 священників, котрих у залі підтримували їхні дружини. Під час богослужіння єпископ зачитав імена священників, їхні короткі біографії, дав їм настанови. Молоді священники прочитали обітниці, після чого єпископ Кунн благословив їхній подальший життєвий шлях. Вже була обідня пора, коли нові священники вийшли з церкви і почули, як їх з усіх сторін гаряче вітають ті, хто не вмістився у храмі і чекав у натовпі на вулиці.

Після короткого відпочинку, о 14:00, поважних гостей заходу чекала прикрашена велика зала ресторану «Корона», де відбувся святковий обід. Та святкували не лише вони – о 17:00 на площі перед Комітатським домом парохія організувала публічний танцювальний вечір, на якому грав військовий оркестр, а всі охочі танцювали і весело проводили час. Окремий танцювальний вечір був організований і в «Короні» – там церковники з місцевою елітою слухали виступ хору з міста Шарошпоток, після чого теж почалися танці під акомпанемент ансамблю Дюли Лані. Тобто, освячення церкви минуло дуже гучно, з танцями для всіх жителів міста.

Наступні два дні реформатські священники, що приїхали в місто з усіх міст і сіл єпархії, провели у великій залі Комітатського дому загальні збори, на яких обговорили плани діяльності парохій, виділення фінансової допомоги та решту поточних питань. А коли всі роз’їхалися, місцева парохія продовжила свою щоденну церковну роботу. Після того на неї чекало ще багато змін та історичних потрясінь, однак і досі на Жупанатському пагорбі височіє стрімка вежа 116-річної церкви, у будівлі поруч (хоч вона й була частково забрана в радянські часи) досі проживає священник, а під час богослужінь досі звучить старовинний орган – так, як це було 100 і більше років тому.

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *