Двадцять років тому відкрився українсько-словацький пункт пропуску Кішселменц–Великий Селменц
Минуло двадцять років відтоді, як у грудні 2005 року було відкрито українсько-словацький пункт пропуску між Кішселменцем і Великим Селменцем. Двадцять років — це віховий відрізок у житті людини, а в історії населеного пункту — справжня епоха. Два села, які колись були єдиним цілим, а згодом через жорстоке рішення історії були розділені, сьогодні знову стали прохідними, навіть якщо можливість повноцінного спільного життя вже не могла повністю повернутися.
Варґа Бріґітта
Післявоєнне радянсько-чехословацьке встановлення кордону після 1945 року зрештою розділило й тодішній Селменец, який налічував близько 1100 мешканців. Більша його частина — разом зі школою, сільрадою, дитячим садком, кладовищем, поліцією, греко-католицькою та реформатською церквами — опинилася на чехословацькому боці, тоді як менша частина села з римо-католицьким храмом залишилася на радянській стороні. На чехословацькому боці село отримало назву Великий Селменец, на радянському — Кішселменц.
Кордон був не лише адміністративною лінією: він розділив родини та дружні зв’язки.
За часів комуністичної диктатури прикордонна зона була суворо охоронюваною: заборонялося розмовляти, махати руками чи перегукуватися. Довгий час навіть два сільські голови могли спілкуватися між собою лише криком через кордон.
— У 1996 році мене обрали сільським головою, а вже за рік я познайомився з Ласло Ґіляні, тодішнім керівником Великого Селменця, — розповів Йожеф Іллар, який 24 роки очолював Кішселменец. — Восени 1997 року він запросив мене на ярмаркові дні в Капоші, де ми зустрілися з Жолтом Неметом, депутатом парламенту Угорщини. Під час розмови ми розповіли йому, що дядько Лаці народився у 1941 році, і в його свідоцтві про хрещення місцем народження ще зазначено Селменец, але адміністративно він уже тоді проживав у Великому Селменці. Звідси й виникла думка, що було б добре, аби два села знову могли об’єднатися — якщо не інакше, то принаймні через відкриття пункту пропуску.
— Як громада долучилася до цього процесу?
— Тоді в нас служив греко-католицький священник Міклош Еґреші. Разом із ним ми вирішили, що маємо привернути до себе увагу. Поблизу кордону встановили хрест, а греко-католицькі віряни з Кішселменця та Великого Селменця провели спільну літургію. Прикордонники прибули з собаками та зброєю, але інцидентів не сталося. Це була мирна подія — ми молилися за відкриття кордону.
— Коли ініціатива вийшла на міжнародний рівень?
— Близько 2000 року процеси справді активізувалися. Ми організували збір підписів, зверталися до міжнародних організацій. У квітні 2004 року разом із Лайошем Товтом поїхали до США. Ми виступили в Конгресі та попросили американців про підтримку. Згодом Конгрес звернувся з цього питання і до української, і до словацької сторін.
— Яку роль відіграла секейська брама?
— Вона стала символом. Було виготовлено дві половини брами, які разом утворюють єдине ціле, символізуючи спільність двох сіл. Демократична Спілка Угорців України (UMDSZ) багато допомогло в реалізації. Урочисте відкриття відбулося в жовтні 2003 року, і відтоді міжнародна увага значно посилилася. Напис на двох половинах секейської брами в Кішсельменці та Великому Сельменці, що стоять за 20 метрів одна від одної, такий:
«З одного Селменця стало два — хай об’єднає Творець.
Нехай Бог благословить миром і тримає разом надією.
Наша надія не згасає — знову з’єднається розірване.
Крилом брами двох Селменців замикаються наші села».
— Які зміни принесло відкриття кордону для життя Кішселменця?
— Повсякденне життя докорінно змінилося. Біля будинків відкривалися крамниці, з’явилися робочі місця. Люди жили вже не лише з сільського господарства, а й з торгівлі. Вартість садиб майже зрівнялася з міською. Потім пандемія коронавірусу, а згодом війна — і все це зникло. Населення різко скоротилося, приблизно наполовину.
— Коли ви по-справжньому відчули значення кордону?
— 24 лютого 2022 року. За кілька днів на переході в холоді скупчилися сотні біженців, тож потрібно було організувати допомогу. Ми готували гарячу їжу, роздавали чай, ковдри. Багато міст-побратимів прийшли нам на допомогу — зокрема Яко, Пать, Обарок, Керньє, Мішкольц, Шукораш, Великий Селменец і Капош, а також Мальтійська служба допомоги. Перші місяці після початку війни відзначалися зразковою співпрацею угорців і українців. Ця солідарність означала більше за все.
Лайош Товт, який уже понад 23 роки обіймає посаду сільського голови Великого Селменця й вважається одним із головних ініціаторів процесу, зазначив, що відкриття кордону відбулося надзвичайно раптово, хоча передувала йому багаторічна боротьба.
— 22 грудня я отримав телефонний дзвінок: зателефонував тодішній віцепрем’єр Словаччини Пал Чакі й повідомив, що наступного дня, 23 грудня, пункт пропуску відкриється. Часу на підготовку практично не було. Гостей змогли повідомити лише телефоном. Дехто дорікав нам, чому не попередили раніше, але ми самі дізналися про це тільки тоді. 23 грудня 2005 року в центрі села пункт пропуску зрештою відкрили.
— Якою була атмосфера під час відкриття?
— Серед перших реакцій було й обурення. Попередньо нам повідомили, що пересування буде безвізовим, однак коли мешканці Кішселменця намагалися перейти, їх не пропустили через відсутність віз. Така ситуація тривала два-три роки, доки візовий режим не скасували. Шістдесят років — це величезний термін.
Колишні друзі та знайомі ще кілька разів зустрічалися після відкриття, але за двадцять років їх уже немає серед нас. Сьогодні зв’язки такі, як із будь-яким сусіднім селом: за потреби переходимо одне до одного, а загалом кожен живе своїм життям.
— Ви також були у Вашингтоні у цій справі. Як згадуєте ту поїздку?
— Я познайомився з головою з іншого боку не там — ми знали одне одного й раніше. До Вашингтона поїхали разом. Пробули там близько чотирьох днів. Нас вислухали на засіданні комітету. Серед учасників була конгресвумен США Діана Вотсон, і її перше запитання було: «У чому проблема?» Коли ми відповіли, що проблема — кордон, вона сказала: «Це проблема? Створіть окрему державу». Це типовий приклад американського мислення. Їм було важко зрозуміти, що означає кордон, який проходить посеред села, але перехід при цьому не забезпечений.
— Які зміни принесло відкриття кордону в житті села?
— Розпочався потужний закупівельний туризм. У Кішселменці майже перед кожним будинком працювала крамниця. Це було ефективно доти, доки ціни не піднялися до нашого рівня. На ужгородський ринок і сьогодні багато хто їздить, як і до стоматолога, адже в Кішселменці працює амбулаторія. У нашому селі таких послуг немає, найближчі — в Капоші. Туди ж багато хто з українського боку їздить на роботу, передусім у сфері охорони здоров’я.
— Як війна вплинула на життя села?
— У перші місяці через Великий Селменец пройшло близько шести тисяч біженців. Від сільради аж до пункту пропуску вишиковувалися 15–20 автобусів. На великій стоянці біля кладовища ми встановили намети для обігріву. Будинок культури використовували як склад, і оскільки люди прибували цілодобово, довелося організувати й нічну допомогу. Приїхало багато волонтерів та організацій, але, на жаль, траплялися й зловживання — дехто забирав пожертви собі. Це було рідко, але таке траплялося.
— Скільки тривала ця ситуація?
— Приблизно пів року.
Тепер здебільшого приїжджають молоді матері з дітьми, яких тут чекають чоловіки. Вони проводять разом день-два, а потім повертаються.
— Чи вплинула наявність пункту пропуску на роботу місцевого самоврядування?
— Позитив у тому, що хоча наше село малочисельне, завдяки пункту пропуску маємо регулярне автобусне сполучення й легше отримуємо доступ до європейських інфраструктурних грантів. Мінус хіба що в тому, що більше прибирання після туристів, але ми з цим миримося.
— Наскільки молодь усвідомлює те, через що пройшло попереднє покоління?
— Майже ніяк. Для мене це було природним середовищем — я в ньому народився. Сучасна молодь уже не замислюється, чому тут кордон і чому саме тут він проходить. Хіба що знає щось із того, що — якщо взагалі — викладають у школі.
Спільним для колись єдиного села залишається те, що попри кордон, проведений посеред головної вулиці, по обидва боки живуть угорці. Етелла Сакач народилася 1947 року в Кішселменці. Спочатку з чоловіком вони мешкали у другому будинку від кордону.
— Наш двір тоді був найширшим на вулиці, але розширювати його не дозволили, адже в той період у межах двохсот метрів від кордону будь-яке будівництво було заборонене. Моя мама тоді вже жила сама в центрі села, тож ми зрештою переїхали до неї. Усе переносили вручну, — згадувала літня жінка.
Етелла також розповіла, що на протилежному боці, в першому будинку, жили її родичі, і там же була її подруга.
— Ми листувалися, іноді вони приходили до готелю «Верховина», де ми зустрічалися. У дитинстві ми пішки ходили до сусідньої церкви. Але встановлення прикордонної огорожі принесло багато труднощів. У когось гуска перелетіла — і назад уже не повернули. Якось і наша корова забрела на інший бік у люцернове поле. Коли я пішла за нею, переді мною з’явилися собаки, а згодом я помітила солдатів, які їх супроводжували. В огорожі була маленька хвіртка, через яку переважно у невідкладних випадках дозволяли проходити. Якщо хтось хворів або помирав, надсилали телеграму з печаткою та медичною довідкою. Так дозволили пройти й моїй матері, коли в Капоші помер її брат.
Юлія Товт з 1962 року живе у Великому Селменці. У двадцять один рік вона переїхала сюди після одруження. Родина мала багато родичів і по той бік кордону, і зв’язки довго зберігалися.
— У мого чоловіка було кілька братів і двоюрідних родичів, але, на жаль, їм не судилося проводити багато часу разом. Навіть коли кордон пізніше відкрили, перейти можна було лише за «запрошенням на утримання», і тільки той мав право перейти, хто його мав.
За словами літньої жінки,
траплялося, що заручені пари розлучалися, наречені й наречені залишалися по різні боки кордону й роками не могли зустрітися.
— Через це розпалося багато стосунків. Навіть сусіди не могли розмовляти між собою. Вони передавали новини так, ніби працювали в полі: під час сапання співали, вкладали повідомлення в пісню, і так само отримували відповідь. Пізніше до картоплин прив’язували маленькі записки з кількома рядками й перекидали через кордон — але якщо солдат це помічав, були великі неприємності. Біля кордону, де сьогодні стоїть жандармерія, було поле мого свекра. Нам сказали, що якщо не продамо, держава його забере, тож ми змушені були продати. Раніше там сіяли кукурудзу й квасолю. Одного разу пішли збирати — одразу прийшов поліцейський, бо хтось доніс. Довелося показувати вміст мішків. Якось із нами був і мій син, ще маленький. Ми не помітили, що він наступив на орну землю, і з цього зробили таку справу, що лише завдяки заступництву місцевих нас не забрали до прикордонної служби.
За її спогадами, перед тим як кордон остаточно закріпився на нинішньому місці, його спочатку провели приблизно на 200 метрів західніше, і він розрізав навпіл і великоселменецьке кладовище, і будинок з подвір’ям навпроти.
— У результаті сам будинок відійшов до Радянського Союзу, а подвір’я, криниця й худоба мешканців уже належали Чехословаччині. Кладовище навпроти також розрізали навпіл. Так дехто вже не міг приходити навіть до могил. Це, мабуть, один із найболючіших спогадів.
Від відкриття кордону минуло двадцять років, однак поки що не можна говорити про те, що село в найближчому майбутньому зможе возз’єднатися в межах Європейського Союзу. Окрім того, історичні події й надалі не дають спокою цій місцевості: якщо у Великому Селменці панує мир, то в Кішселменці й далі діє воєнний стан.
