Галоч — тихе закарпатське село, де зима приносить не лише холод, а й особливий спокій. У будинку для людей похилого віку на початку села, який утримує Римо-католицька церква, у цей період час плине повільніше: коридори наповнює запах ялини, а в просторій спільній кімнаті тихий спів намагається пробитися крізь грудневу сірість. Тут живуть літні люди, яким уже не завжди судилося сісти за святковий стіл у колі родини, та все ж вони зберігають справжнє світло Різдва — надію, яка не залишає людину навіть тоді, коли життя стає тихішим.
У нашому репортажі ми спілкуємося з керівницею закладу, працівниками та підопічними про те, що означає для них Різдво тоді, коли місце далеких родичів намагається заповнити тепло спільноти. Як створити свято там, де самотність інколи надто зростає, і які маленькі дива все ж підтримують віру та любов?
Тімеа Мадяр
Домашня атмосфера, турбота, любов — саме це випромінюють стіни будинку для людей похилого віку імені Святої Терези з Калькутти. Пізній ранок. У зручних кріслах спільної зали мирно сидять літні мешканці та моляться. Зі схиленими головами перебирають вервицю, але коли відчиняються двері, з цікавістю підводять погляд — можливо, хтось із них чекає на відвідувача.
— Наразі у нас 12 підопічних, серед них троє чоловіків. Найстаршій мешканці — 91 рік, — розповідає Діана Фекешгазі, керівниця будинку, яка згадує, що потреба у відкритті закладу народилася з дружньої розмови. — Я працювала фельдшеркою в амбулаторії сімейного лікаря в Паладь-Комарівцях й часто бачила, наскільки гірка доля безпомічних, літніх, хворих людей. Так
у мені поступово визріла думка, що, можливо, моє покликання — займатися ними, піклуватися про них. За майже чотири роки війни кількість самотніх літніх людей лише зросла, адже більшість родичів виїхали за кордон або померли. До нас звертається дуже багато людей, але, на жаль, ми не маємо більше можливостей.
У чотири зміни за підопічними доглядають вісім працівників — вони допомагають не лише з фізичними потребами, а й є духовними супутниками мешканців. Для цієї роботи потрібні емпатія й терпіння; переважно це люди, які ще до приходу сюди мали досвід догляду за власними родичами і добре розуміють, на що йдуть. Наші мешканці потрапляють сюди за власним бажанням. Насамперед приймаємо католицьких, угорськомовних літніх людей, за умови, що кандидат погоджується на проживання та дотримується правил. Перед остаточним рішенням є тримісячний випробувальний період, адже якщо хтось не здатний до співжиття, ми не можемо його прийняти.
Еріка Попович щодня приїжджає до будинку з Шишлівця. Вона тут із самого початку.
— Це не робота, це служіння. Я працювала в обласній лікарні в Ужгороді, а вдома доглядала за батьками. Отець Мирон тоді був парохом у селі, ми розмовляли, він знав мій характер і запропонував мені зайнятися доглядом за літніми. Я не шкодую. Люблю свою справу й стареньких, і, здається, вони теж люблять мене.
Найважливіші — любов і терпіння. Ми живемо тут як одна велика родина. Найважче — коли когось втрачаємо, бо дуже прив’язуємося і важко прощаємося…
Під час розмови з’ясовується, що мешканці будинку — ранні пташки: вже о шостій — пів на сьому прокидаються, виходять дивитися телевізор, спілкуватися. Після ранкової молитви вимірюють тиск, отримують ліки, снідають. Після обіду охоче дрімають годину-дві, а о 15:00 моляться вервицю Божого Милосердя. Потім хто хоче — гуляє або виходить у сад, двоє дідусів залюбки підмітають, пораються на подвір’ї. Є й бабуся, яка доглядає город на території закладу: з ранньої весни до осені садить розсаду, сіє, тож на кухні готують страви з власноруч вирощених овочів.
76-річна Йоліка по десять разів на день ходила до магазину — так і помітили ознаки деменції. Дідусі Єно та Янош поки що не говорять: вони перенесли важкі інсульти, хоча в одного з них мовлення поступово відновлюється…
У Магди з Великих Геівців дві доньки: одна живе в Угорщині, інша — в Тарнівцях. Є студенти-онуки й навіть правнуки. Каже, що тут її всі люблять, і вона дуже добре ставиться до доглядальників. Із задоволенням дивиться телевізор, але коли починаються новини про війну, переходить до іншої кімнати. Її чоловік, Ференц, був гарною людиною — кілька років тому через розрив судини в серці пішов із життя, — ділиться вона подробицями.
Інша Магда, також із Великих Геівців, на жаль, втратила синів. Одна невістка з трьома онуками живе в Угорщині. Онук від іншої невістки працював на українсько-словацькому кордоні, але у квітні його перевели, тому він не може навідуватися так часто. Вона дуже любить читати — і Кárpáti Igaz Szó і Біблію — та часто читає вголос іншим.
— Мені тут добре, з нами гарно поводяться, доглядають. Про що б не попросили — усе виконують. Найбільше люблю картопляні страви, тільки не в супі. Нудьгувати не доводиться: багато читаю, розгадую кросворди, гуляю. Опівдні слухаю новини по телевізору. На Різдво разом колядуємо — співаємо і католицькі, і реформатські пісні.
Бабуся Ліда приїхала на Закарпаття з Сєвєродонецька Луганської області після початку війни. Крізь сльози розповідає, що втратила все — її дім зруйнували ракетні удари. Вона ніколи не забуде, як вітер тріпав фіранки у вибитих вибуховою хвилею вікнах… Спершу з двома синами втекла до Києва. Один і досі там живе, інший — у Запоріжжі. За запрошенням подруги деякий час мешкала в Мукачеві, але коли та поїхала до доньки в Хорватію, їй довелося шукати інше місце. Так вона потрапила до цього будинку. Через пережитий стрес перенесла інсульт і серцевий напад. Зворушено, зі сльозами в очах говорить про доброту закарпатців.
— Тут живуть дуже щирі люди, у них можна вчитися доброти й емпатії. За весь час я не почула жодного поганого слова. Усі лише допомагають і підтримують. Дуже чекаю завершення війни, щоб нарешті стихла стрілянина і я змогла зустрітися з синами…
Кажуть, що для людей похилого віку Різдво — найсамотніший період року. У маленькій спільноті легко побачити, на кого свята тиснуть особливо важко. Хоч вони вже не можуть відвідувати храм чи біблійні зустрічі, але потребують спільних подій, зібрань. Тому дуже радіють зустрічам зі священником, спільній молитві. Отець Петер Янік з Ужгорода часто навідується сюди, а Антал Майнек, єпископ-емерит, оскільки служить у цьому селі й мешкає в Шишлівцях, відвідує будинок майже щодня. За потреби розмовляє, втішає, а якщо хтось потрапляє до лікарні — навідує.
Ті, в кого є з ким, спілкуються з родичами через відеодзвінки — так хоча б бачать онуків і правнуків. Але є й такі мешканці, які настільки звикли до дому, що навіть коли на Різдво їх кличуть додому, не їдуть — кажуть, що тут їм добре.
На Різдво з будинку культури Паладь-Комарівців приходять вертепники, щоб своїм виступом додати святкового настрою. Святвечір минає по-сімейному: разом прикрашають ялинку, варять традиційний грибний суп, печуть рулети та пироги. Мешканка з внутрішніх регіонів України готує свої різдвяні страви для всіх. Діана разом із чоловіком і трьома дітьми колядує біля ялинки, кожен отримує невеличкий подарунок, який зазвичай передає для літніх людей одна з будапештських гімназій.
У святкові дні й інші намагаються принести трохи світла в життя стареньких. Під час нашого візиту саме завітали місцеві вихованці дитсадка та школярі, а також працівники Берегівської районної Мальтійської служби допомоги, яка цього року відзначає 30-річчя від заснування. Вони організували захід до Дня Святого Миколая, що поєднав різні покоління. Як пояснила працівниця служби Діанна Мезьо, війна створила ситуацію, коли багато літніх людей не можуть жити в люблячій родині, а багато дітей уже не мають можливості спілкуватися зі старшими. Тож метою ініціативи стало створення своєрідного «мосту любові» між поколіннями.
— Ми віримо, що людям похилого віку так само потрібні свіжість і щирість дітей, як дітям — мудрість і досвід старших. Добре бачити усмішку на дитячих обличчях, але так само добре бачити усмішку, миттєве щастя на втомлених обличчях літніх людей.
У цьому маленькому селі, навіть у тіні війни, світло Різдва продовжує сяяти. Слухаючи історії мешканців і доглядальників, можливо, і ми стали трохи ближчими до розуміння того, що насправді є найважливішим у святі.
Світлини Бріґітти Варґи
