Закарпатський обласний краєзнавчий музей імені Тиводара Легоцького вже 80 років зберігає в стінах Ужгородського замку пам’ять про багатонаціональне минуле регіону. Музей, який колись був середньовічною фортецею, сьогодні є не лише виставковим простором, а й науковою лабораторією, освітнім партнером і культурним осередком. Події ювілейного року — міжнародні конференції, нові видання, свіжі дослідницькі проєкти — також показали, що сьогодні означає зберігати минуле на Закарпатті і як у цьому може допомогти 80-річний музей. Про це ми говорили з Валерією Русин, завідувачкою історичного та краєзнавчого відділу музею.
Ріта Шімон
В Ужгородський замок людина зазвичай піднімається вперше через краєвид. Потім заглядає і до музею, дивиться виставки — і захоплюється старими історіями…
Валерія Русин працює тут уже п’ятдесят років. Щоранку, коли вона проходить кам’яним коридором і заходить до зали західної бастеї, дивиться на бородатого, серйозного чоловіка на стіні і каже: «Доброго ранку, дядьку Тібі!» Так починається день із Тиводаром Легоцьким— засновником закарпатської музейної справи, іменем якого названо обласний краєзнавчий музей.
– Музей 70-х років був зовсім іншим світом порівняно з сучасним. Ідеологічно все було дуже контролюване. Не все можна було взяти до сховища. Через це багато газет та документів з 30–40-х років минулого століття просто зникли, бо їх не дозволяли заносити до інвентарю. Сьогодні це вже неможливо: зараз питання стоїть так – чи є у нас гроші, щоб придбати те, що вважаємо важливим.
Хто бував в Ужгородському замку, знає, що музей – не місце, де можна «швидко пробігти». Валерія зараз систематизовано розповідає, що й де знаходиться – я проходжу з нею музей трохи іншим поглядом.
– Відділ природознавства розташований на початку, його кілька років тому повністю оновили. Далі йде історична експозиція – від VIII століття до 1919 року, до Тріанону. Потім окрема зала присвячена Карпатській Україні та Августину Волошину, далі окремий розділ – міжвоєнна Закарпаття та Друга світова війна. Наприкінці йде народна культура: одяг, музичні інструменти, предмети побуту. У народному одязі та музичних інструментах чітко видно, що цей край завжди був багатонаціональним: угорці, українці, русини – усе тут присутнє. Це потрібно показати.
У історичного відділу є також «особливі» експонати: кімната зі зброєю, витвори з чавуну та, понад усе, виставка Тівадара Лехоцького. З 2018 року на території музею постійно проводяться археологічні дослідження, і у 2023 році були виявлені 42 монети, зброя (серед них рідкісний меч у винятково хорошому стані), предмети одягу, церковні та побутові речі, які інтегрують у музейну колекцію.
Ім’я засновника музею Лехоцкія Тівадара зустрічається майже в кожній темі: археологія, етнографія, історія, нумізматика – десь його ім’я завжди присутнє.
– Коли я торкаюся будь-якої теми – цехи, історія церков, географія, печатки – завжди натикаюся на роботи Лехоцкія, – розповідає Валерія. – Ми хочемо показати це й відвідувачам: що це справжній дослідник, який відкрив багато чого про наш край. Саме тому ми вирішили присвятити першу залу його археологічній діяльності. Там дуже багато предметів: знахідки бронзової доби, кельтські артефакти, монети, печатки. У його щоденниках до всього є малюнки та описи. Одним із найцікавіших досягнень останніх років стало виявлення щоденників Лехоцкія під час архівних розкопок, з ескізами та нотатками на полях.
Ця робота обробляється у спільному проєкті з Закарпатським угорським університетом ім. Ференца Ракоці ІІ і готується програма для майбутньої цифровізації.
На жаль, більшість оригінальних меблів із замку зникли. Багато чого вивозили протягом історії. Після визвольних рухів архіви, книги та документи були вивезені разом із шафами. Сьогодні більшість із них зберігається у закордонних колекціях.
Однією з новинок музею є не лише великі виставки. Є так звані «кабінетні» експозиції.
– Ми робимо це за зразком Угорського національного музею, – продовжує Валерія. – Невелика зала, мало предметів, але цікаво. Наприклад, перед Різдвом була виставка рукописної співанки 1844 року, складеної єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії Василем Поповичем. Книга мала 53 сторінки і містила 20 церковних пісень церковнослов’янською мовою «на свята Господні, єпископські та Богородичні свята й інші пісні». Написано чорним та червоним чорнилом, на титульному аркуші наївно зображено єпископа та червоними написами – зміст книги. Відвідувачі бачили її у вітрині разом із оздобленою обкладинкою. Такі предмети – не лише прикраси, а живий відбиток традицій.
Підготовка, реставрація та демонстрація таких експонатів триває місяцями. Наприклад, ми знайшли винний замок із тюльпановим орнаментом 1820 року.
Я працювала з ним два місяці: чому тюльпан, який орнамент, до якої виноробної традиції належить. Поруч поклали цехові предмети, імена майстрів, документи… з одним предметом потрібно працювати так, щоб була історія. Інакше – лише старий предмет у вітрині.
Ми торкаємося теми, яку не можна оминути: вплив війни на життя музею.
– Коли вона почалася, перше питання було: що сховати у сховище? – згадує Валерія. – У нас є виставка зброї з мечами та рушницями XVI століття. Декілька місяців ми її закрили. Зрештою вирішили відкрити. Є система камер, охоронні пристрої. Якби ми все закрили, на чому б ми жили? Відвідувачі підтримують нас. Проте війна досі невідворотна. Є меморіальна зала загиблим солдатам. Фото, дані, короткі біографії. Родичі часто приходять. Не обов’язково на річниці, просто у будні.
Музей останніми роками все активніше присутній у культурному житті міста. У 2025 році вийшла брошура українською–угорською–англійською «Від середньовічної фортеці до сучасного культурного центру», що дає комплексний огляд закладу. Сьогодні музей чекає відвідувачів не лише на виставки, а й на відкриті лекції.
– Я придумала проводити щомісяця відкриті лекції з різними фахівцями та запрошеними гостями, – каже Валерія.
– Ми намагаємося робити теми різноманітними. Якщо приходять десять людей – це вже добре. Вони точно приходять зацікавлені. У нас є й постійні відвідувачі, які не пропускають жодної лекції, це переселенці, яким цікава історія нашого краю. Теми охоплювали все: від порятунку перших світових воєнних кладовищ до місцевих історичних питань і навіть сучасної війни.
Наприкінці я питаю Валерію про майбутнє. Тема складна, адже війна робить усе невизначеним, але Валерія формулює доволі конкретно.
– Я хотіла б миру, стабільної роботи, молодих колег, які продовжать справу. І щоб одного дня ми змогли «посидіти з Лехоцкієм», – каже вона.
– Маю на увазі щось інтерактивне, 3D, щоб молодь відчувала, що справді розмовляє з ним. На основі його щоденників, малюнків, предметів. Музей вже бере участь у міжнародних проєктах, «Smart Museum», цифровізації, але це ще в процесі. Можна оцифрувати – це важливо. Але в кінці дня питання одне: коли заходиш у музей, що хочеш бачити? Не документи, а старий предмет. І він має бути справжнім, автентичним. Наша справа – додати до нього історію, так само правдиво.
Ювілейний рік у цифрах
У 2025 році музей відвідали 226 400 осіб. Це вже значна цифра, але ще більше говорить активність закладу:
1 137 екскурсій – із них 959 загальних та 178 тематичних;
87 науково-освітніх, просвітницьких та патріотичних заходів;
38 виставок (постійні, тимчасові та онлайн);
53 наукові статті співробітників;
354 публікації на сайті та в соцмережах;
понад 20 музейно-педагогічних занять, воркшопів та вікторин;
16 конференцій за участю дослідників музею;
21 семінар, 9 тренінгів, 43 лекції на різні теми та 9 презентацій.
За оцінкою Turinform Закарпаття, за результатами 2025 року музей отримав премію «Культурно-освітній проєкт року». Журі зазначило, що заклад перетворив Ужгородський замок на динамічний простір діалогу, пропонуючи програми, що наближають історичну спадщину до сучасних поколінь, і послідовно демонструє це в соціальних мережах.
