Кобилецька Поляна — угорська оаза у верхній частині Тиси, на закарпатській Рахівщині. Цю громаду завжди підтримували тверда віра та воля до дій. Вони ніколи не здавалися, незалежно від труднощів, і не планують відступати зараз, хоча збереження угорської ідентичності поміж українців та русинів стає все більшим викликом. Опору становлять місцевий угорський дитячий садок, римо-католицька церква та кілька корінних патріотів, для яких Бог, батьківщина, сім’я та Кобилецька Поляна – понад усе.
Село Дєртянлігет, відоме українцям як Кобилецька Поляна, розташоване на відстані 36 км від Рахова. Треба повернути наліво в центрі Великого Бичкова, ще проїхати близько 12 км – і ви опинитесь у цьому чарівному маленькому населеному пункті. Більшість місцевих жителів — русини, кількість угорців з роками тут зменшується. Завдяки змішаним шлюбам діти майже не говорять угорською.
«Багато хто емігрував, особливо молодь і люди середнього віку, мало хто залишився, — констатує Назар Мачек, керівник Карітасу Святого Антонія Падуанського в Кобилецькій Поляні. — Ми намагаємось допомагати тим, хто живе тут, і тим, хто переїхав сюди на початку війни, наскільки це можливо, щоб полегшити цей важкий період. Ми підтримуємо людей продуктами харчування і гігієнічними наборами, але якщо комусь потрібен одяг, він також може його отримати від нас. Торік ми регулярно надавали допомогу 35 сім’ям із категорії ВПО та малозабезпечених родин, цього року від 20 до 30 осіб звертаються до нас щомісяця».
Назар уточнює, що деякі родини приходять лише раз на два-три місяці, залежно від потреб. Для тих родин, котрі перебувають у скруті, важливо знати, що є до кого звернутися.
«Ми існуємо на кошти з тендерів та пожертв, більшість із яких надходить з Угорщини, особливо від Фонду Бетлена Габора, – продовжує керівник Карітасу. – До нашої підтримки також приєднується Фонд «Доркас», який взяв на себе опіку над 12 літніми людьми. Зараз ми отримуємо все менше пожертв, хоча на початку війни їх було так багато, що Сидонія, моя бабуся, від якої я три роки тому перебрав посаду, сказала, що так багато допомоги ще ніколи не приходило».
Допомога Кобилецькій Поляні надходить не тільки з Угорщини, а й з інших країн Європейського Союзу. Так, за підтримки Словацького Карітасу в цій невеличкій громаді запустили навіть психосоціальну програму для біженців, розказує Назар. Додає:
«З 30-35 дітей зараз лише близько 5% біженці. Ми також змогли організувати церковні дитячі табори, в яких взяли участь понад 40 осіб. Ми раді, що можемо забезпечити деякі розваги місцевим дітям, адже вони дійсно цього потребують».
Назар майже 20 років працює над посиленням зв’язків римо-католицького карітасу. Як він каже, спільнота Дєртянлігету помітно зменшилася, і найбільшою проблемою є відсутність робочих місць. Більшість чоловіків давно шукають заробіток за кордоном, а ті, хто залишились удома, працюють у лісництві або на заводах у Великому Бичкові та Тячеві. Жінки можуть знайти роботу у магазинах, освітніх закладах або також на заводах.
Більшість заходів у громаді проводяться в Угорському домі, збудованому у 2016 році. Раніше до карітасу належав і місцевий угорський дитячий садок, однак рік тому його приєднали до мережі Гімназії імені Каталіни Франгепан. У 2020 році в селі був заснований приватний освітній заклад з угорською мовою навчання, який має на меті відродження угорської мови у місцевостях, де десятиліттями не було або було обмежене угорськомовне навчання. Основним завданням установи є надання можливості навчання на рідній мові тим, хто бажає навчати своїх дітей угорською, а також надати можливість вивчення мови тим, чия рідна мова не угорська.
Від директора дитячого садка Вероніки Кулакової ми дізналися, що цього року випустилися дев’ять малюків. З осені планується поділ змішаної групи, оскільки багато хто хоче вступити.
«Ймовірно, дитячий садок запрацює лише з вересня, оскільки зараз триває ремонт, – зазначила директорка. – Зараз виглядає так, що ми виховуватимемо тридцять дітей, тож ми зможемо створити малу та велику групи по 15 осіб у кожній. Така кількість дітей була востаннє двадцять років тому, коли дитячий садок відкрився. Однак для такої кількості нам знадобиться ще одна вихователька, оскільки зараз у нас є лише одна, і я. Ми сподіваємося, що берегівський інститут вирішить проблему нестачі робочої сили і надішле нам ще одного педагога з угорської мови. Якщо ні, то україномовна вихователька буде працювати з малечею».
Навчання в садочку й так проводиться двома мовами, адже більшість дітей, на жаль, вже не розуміють угорської. Це значно ускладнює роботу вихователів, бо все доводиться пояснювати двічі, двома мовами.
«Але малюки швидко вчаться, основні фрази запам’ятовують швидко, – каже пані Вероніка. – Вони вже знають молитви перед і після їжі угорською, розуміють команди під час ранкової зарядки. Під час занять ми приділяємо велику увагу угорським народним іграм, літературі, народним пісням, народним танцям і, звичайно, католицькому вихованню».
У Кобилецькій Поляні вже давно немає угорської школи, вчать мову тільки в школі недільній. Цього навчального року Вероніка Кулакова, Каталіна Курильяк та Іштван Ейбен, голова місцевого осередку КМКС у Кобилецькій Поляні, займалися з шістьма групами. Іштван є «універсальним солдатом», оскільки, крім викладання угорської мови, також викладає релігійну освіту, активно займається церковною діяльністю та вже 33 роки працює кантором.
«У недільній школі загалом навчалося 75 дітей, – зазначив Іштван Ейбен. – Це величезна робота для нас, оскільки ми мусимо починати з абсолютних основ. Ми вчимо літери, слова, фрази. Велика проблема в тому, що вдома майже ніхто не розмовляє з дітьми угорською, це наслідок змішаних шлюбів. Максимум 10-15 відсотків дітей розуміють угорську мову. Я намагаюся повторювати і закріплювати вивчене на уроках релігії. Оскільки я особисто вивчав Біблію угорською, то для мене навіть «Отче наш» було важко українською. Але тепер я мусив це вивчити, оскільки цього року дев’ятьом першопричасникам довелося ставити питання українською, а в церкві літургія тепер також українською».
Іштван сказав, що раніше священик проповідував українською лише раз на місяць, а похорони проводили угорською. Тепер служба в церкві стала «змішаною».
Літанію читають українською, проповідь також звучить українською, лише молитви і пісні лунають угорською. Виняток – служба в будні, на яку приходять майже виключно угорськомовні літні люди, тому священик веде її повністю угорською.
Цього року місцевому неоготичному римо-католицькому храму виповнюється двісті років, тому в селі готуються до великого свята в серпні. На святкуванні, ймовірно, виступатиме відомий в селі хор пенсіонерів, який із ентузіазмом виконує угорські пісні. Якщо спека не дозволить їм виступити, на сцену вийдуть учні недільної школи. Вони завжди дуже активні, їх Різдвяну виставу в Угорщині в 1990-х роках визнали найкращою. З того часу вони щороку після останньої неділі перед Різдвом і до Святвечора ставлять свою п’єсу «Свята родина шукає притулок».
«Ми ходимо від дому до дому, минулого року ми відвідали приблизно 75 сімей, – каже Іштван Ейбен. – Я думаю, що ця традиція унікальна для Закарпаття, таку виставу більше ніде не показують, принаймні, не ходять з нею по будинках. У Дєртянлігеті ще близько 120 сімей, які бажають освячення будинків. Раніше католицька парафія налічувала майже 600 вірян. Наразі в осередку КМКС приблизно 150 членів. Молодь зникла, залишились майже тільки пенсіонери та кілька людей середнього віку. Нам непросто, і це зрозуміє лише той, хто опинився в подібній ситуації. Але доки Господь дає нам сил, ми робимо все, що можливо!»
Автор – Ріта Шімон,
Літературне редагування – Шандор Сабов
Коректор та перекладач – Наталія Петерварі
Головний редактор – Юрій Дунда
Фото – Сільва Дунда
