Інтерв’ю з д-р Михайлом Товтом, конституційним юристом, колишнім народним депутатом, головою Благодійного фонду Свалявського Меморіального Парку.
Іноді спільнота боїться не стільки майбутнього, скільки забути власне минуле – ті рішення, з яких вона колись черпала силу. На тлі стрімкого зменшення числа угорців Закарпаття особливо цінними стають особисті життєві шляхи, у яких концентруються півстолітні перипетії регіону: мовна вразливість, зміна політичного режиму, надії та регреси. Д-р Михайло Товт пройшов саме такий шлях: від інженера-будівельника до міського голови, потім парламентського депутата, політика національної меншини та експерта з прав національних меншин в Україні – і водночас прагнення «повернення додому» залишалося для нього постійним орієнтиром. У нашій розмові йдеться про уроки багатомовного середовища, історичні моменти автономістських прагнень, реалії законотворчості в Києві, а також про те, що залишається у людини, коли професія стає хобі, а хобі – головною діяльністю: сад, онуки і внутрішній спокій як стратегія виживання.
Шандор Сабов
– Беручи до уваги надзвичайно насичене життя, наше перше запитання: чим ви зараз займаєтесь?
– Я на пенсії за основним місцем роботи. Але на громадських засадах підтримую зв’язок із колишніми колегами з наукових інститутів, відстежую події та новини у сферах моїх досліджень (міжнародне публічне право, права людини, права меншин та органів місцевого самоврядування). Те саме роблю й у сфері захисту прав національних меншин, зокрема закарпатських угорців. Але більшість часу сьогодні займає догляд за рослинами у саду та спілкування з онуками. Тобто мої попередні основні заняття стали хобі, а колишні захоплення – основною діяльністю.
– Озираючись на дитинство та родинні корені, які досвіди найбільше визначили людину, якою ви стали?
– Однією з особливостей мого життя є подвійне або навіть багатожитлове проживання. Так було й у дитинстві. До 10 років ми жили у службовій квартирі Закарпатського тютюнового заводу у Мукачеві, але багато часу проводили у рідному селі батьків, у Запсоні, де вже стояв наш будинок і «працював» сад. Тому у цей період і пізніше, коли остаточно переїхали до Запсоня, важливим був зв’язок із близькою та далекою родиною. Обидва мої батьки були з великих сімей, тож разом із нами дядьки, тітки та кузени перевищували сорок осіб. Навіть події у вузькому сімейному колі, як-от свинячі бійні чи виноградарські збори, були численними. Вважаю, що розмови в родині та на таких заходах значно вплинули на формування моїх цінностей і світогляду. Це були кінець 50-х – початок 60-х, всього півтора десятиліття після великої війни та зміни державного устрою, соціально-політичних і економічних змін, які мої родина і родичі, як закарпатські сільські угорці-землероби, зазвичай зазнали як втрати. Багато серед нас ще пережили Першу світову війну. Через ці розмови я дізнався про воєнні дії, російський та американський полон, їхні відмінності, малецький робіт, колгоспизацію, переслідування за соціальною, релігійною та етнічною ознакою, беззахисність через незнання офіційної мови. Саме в цій родинній атмосфері я зрозумів важливість єдності, взаємодопомоги, солідарності, взаємної поваги та родинної любові як умов виживання у кризових ситуаціях та адаптації до нового, чужого життя. Тут, ймовірно, прищепився й мій повагу до сільського способу життя, до землеробства, тваринництва та садівництва.
– Яку роль відіграло те, що ви зростали в багатомовному середовищі? Як це вплинуло на ваше бачення світу та кар’єру?
– Проблему відсутності знання мови і, як наслідок, часто непереборні перепони я вперше відчув у дитячому садку в Мукачеві, де незнання місцевого слов’янського (русинського) діалекту робило мене повністю беззахисним. Там же я здобув перші знання мови, адже майже чотири роки дитсадка заклали основу для майбутніх знань російської та української. У Мукачеві тоді угорська мова була основною між місцевими жителями. Наші сусіди та знайомі спілкувалися з нами лише угорською. Лише ставши дорослим, я зрозумів, що це відбувалося тому, що вони володіли угорською і не могли розмовляти з нами іншою мовою. Серед них майже не було угорців: були русини, шваби, євреї, болгари та новоприбулі російськомовні. Вірю, що у місті було прийняття іншості.
– Ким ви мріяли стати в дитинстві? Чи створювала ваша угорська національність перешкоди у виборі професії чи навчанні?
– Моє дитинство співпало з початком ери космічних польотів. Як і багато моїх однолітків, я мріяв стати космонавтом. Батьки відправили мене у російськомовний клас у запсонській школі, що дозволило мені успішно закінчити середню школу №2 у Берегові з російською мовою навчання. Планував продовжити у військовому льотному училищі, але мені пояснили: «з вашою національністю не літатимете», тому обрав інженерну спеціальність транспорту і став студентом Дніпропетровського інституту транспорту.
– Зазвичай кажуть, що університетські роки визначальні. Ви знайшли своє місце у світі?
– Ні. Можливо, я знайшов напрямок, а не місце. Відсутність вдома тривала понад п’ять років навчання, а потім ще три роки роботи за направленням. Також я втратив низку привілеїв для «молодих спеціалістів». Водночас мені пощастило отримати «направлення» до будівельного підрозділу радянської армії, де два роки служби замінили трирічне «направлення» та обов’язкову військову службу. Після семи років відсутності рішення було очевидним: повертатися додому.
– У цей час у вас загострилося почуття ностальгії за батьківщиною?
– Безперечно, але більше – бажання прожити життя на рідній землі. Це мені вдалося лише частково.
– У 1979–1987 роках ви працювали у комунальних підприємствах Берегова та Мукачева. Як із інженера стати мером?
– Я обрав посаду інженера у Берегівському комунальному відділі, і з моїм одруженням вирішилася подальша доля. Хоч зарплата була скромна, завдання були величезні: водопровід, каналізація, очисні споруди, газові мережі, будівництво об’їзних доріг та сміттєзвалищ. Через два роки мене запросили на посаду керівника міського водоканалу. Пізніше – на керівні посади у Берегові.
– У середині 80-х уже відчувався подих змін у регіоні?
– Так. Політика Горбачова включала «нову національну» політику, яка передбачала призначення на керівні посади національних і молодих кадрів. Я відповідав обом критеріям.
– У 1990 році ви стали депутатом обласної ради. Коли з’явилося бажання активно включитися у громадське життя?
– Це не було особистим рішенням, а долею. Моя участь у керівництві Берегова та успіхи культурних і церковних активістів (Арпад Далмай, Керені Дьордь, Вінце Почай, Бела Надь та ін.) визначили мій шлях. Це продовжилося у KMKSZ та обласній раді, де я очолював угорську фракцію.
– Які були ваші завдання як уповноваженого голови Берегівського району?
– Серед згаданих ідей, важливих для угорської громади, особливе місце займало визнання Закарпатської області як спеціальної території з автономним управлінням, а також створення угорського національного автономного району з центром у Береговому на території району. Ці ініціативи отримали підтримку значної більшості населення на місцевих референдумах, проведених одночасно з референдумом щодо державної незалежності України 1 грудня 1991 року. На створення правової та адміністративної основи цього проекту мене запросили керівники області того часу. Саме тому навесні 1992 року я знову працював у Береговому на посаді керівника районної адміністрації – уповноваженого голови. Намір успішно реалізувати проект угорської автономії в Береговому також мотивував мене брати участь у змаганні за отримання мандата депутата парламенту.
– Ви один з небагатьох, хто представляв інтереси угорців України у парламенті. У чому суть вашої діяльності?
– Приїхавши до Києва, я незабаром зрозумів, що концепція побудови молодої української держави зазнає суттєвих змін. Раніше, наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, передбачалася децентралізована, можливо федеративна структура держави та створення культурного простору на основі багатомовності. Цю візію поступово замінює ідея централізованої одномовної держави, в якій відсутнє право на існування зазначених автономних формувань. Таким чином, на посаді голови Підкомітету з прав національних меншин у Комітеті Верховної Ради з прав людини моя законотворча діяльність полягала в інтеграції прав цих меншин у численні законопроєкти, що готувалися до прийняття. Крім постійного спілкування з виборцями та вирішення їхніх питань, я також працював над налагодженням українсько-угорських міжпарламентських відносин.
– Ви вже не були молодим, коли розпочали юридичні студії. Яка конкретна життєва ситуація, поворотний момент або внутрішня мотивація врешті-решт спрямували вас на цей шлях і як це вплинуло на вашу подальшу професійну позицію?
– Перехід на юридичну кар’єру був скоріше долею, ніж результатом прямого рішення. Після того, як на наступних виборах я не здобув довіру виборців (як саме це сталося — окрема історія), постало питання «що далі», яке вирішилося завдяки пропозиції правознавців, що раніше допомагали мені у законотворчій роботі, запросивши мене працювати в Юридичному інституті Верховної Ради. Тоді, у 44 роки, я розпочав юридичні студії, які через три роки закінчив із відзнакою, а незабаром після цього, вже як науковий співробітник Інституту держави і права Національної академії наук України, захистив кандидатську дисертацію на тему «Актуальні тенденції міжнародного правозахисту національних меншин». Суть моєї досить широкої науково-дослідницької, аналітичної та лекційної діяльності і надалі становлять питання, пов’язані з правами національних меншин.
– Постійний рух і пошук викликів характеризують вашу життєву траєкторію. Ви також очолювали торговельно-економічну місію при Посольстві України в Будапешті. Як родина переносила постійні переїзди?
– Під час роботи депутатом парламенту я залишався мешканцем Ужгорода і щотижня їздив на роботу до Києва. Потім ми переїхали до Києва. Звідти ми їздили до дипломатичної місії в Будапешті і поверталися після її завершення. Багато змін місця проживання та велика відстань між домом і роботою створювали значні труднощі для нашого сімейного життя, які ми змогли вирішити завдяки самовідданості моєї дружини Маріки, про що можу говорити без перебільшення. Вона брала на себе всі сімейні турботи, поки я був повністю зайнятий службовими та суспільними справами. Вона виховувала і навчала наших дітей, займалася закупівлями та покупками (було й складно), вирішувала наші справи та клопоти, навіть ремонтні роботи в квартирі виконувала здебільшого без мене. Вона була і залишається моєю помічницею у всьому, а оскільки мій домашній телефон також був службовим, вона виконувала обов’язки особистого секретаря. І при цьому протягом більшої частини нашого спільного життя вона також працювала. Можна сказати, що в цьому житті, повному змін, моя дружина була ключем до нашого сімейного щастя та водночас основою і тилом моєї професійно-суспільної діяльності.
– Чи були у вашій кар’єрі моменти, коли ви відчували, що тягар надто великий — і якщо так, що давало вам силу продовжувати?
– Думаю, що моя здатність витримувати навантаження досить висока, тому я не пам’ятаю таких моментів. Але я пам’ятаю велике розчарування, яке принесла втрата довіри виборців на парламентських виборах. Я відчував це як несправедливість, адже вважав, що на основі виконаної роботи та досягнутих результатів заслуговував на довіру виборців. Критична підтримка моєї дружини, впевненість у власній правоті, а також думка про те, що ніхто інший не зможе тоді й там представляти інтереси угорської громади, спонукали мене не здаватися, а працювати в іншій, якісно новій, науково-експертній сфері.
– Якби ви могли дати одну думку або пораду наступному поколінню — юристам, громадським діячам, лідерам національних меншин — що б це було?
– Можливо, це звучить як кліше: сумлінна, чесна робота, виконана на належному професійному рівні, навіть якщо вона не завжди приносить очікуваний результат, безумовно допомагає зберегти душевний спокій, який, на мою думку, є вихідною точкою та джерелом усього доброго.
– Оскільки Різдво, не можемо оминути тему: яке ваше найпам’ятніше Різдво?
– Найпам’ятніше пов’язане з моєю дитячою витівкою, коли ще в нашій ужгородській квартирі я намагався зняти цукерку зі святкової ялинки, прикрашеної горючими свічками, в її обгортці. В результаті ялинка впала і загорілася. На щастя, завдяки спільним зусиллям присутніх гостей, серйозних наслідків не сталося. Я також не охоче згадую ті Різдва, які довелося провести на парламентських засіданнях, адже тоді Різдво в Україні було робочим днем. Найкрасивіші мої Різдва — це ті, які я можу проводити зараз у колі сім’ї, з невістками та онуками.
Життєпис:
Доктор Міхай Тоdт, заслужений науковий співробітник Інституту держави і права імені В. Корецкого Національної академії наук України, голова Благодійного фонду Солотвинський Меморіальний парк.
Освіта: інженер-архітектор та юрист, кандидат юридичних наук.
Раніше займався суспільною діяльністю: віце-президент Українського товариства угорської демократії (1989–1992), президент Демократичної Спілки Угорців України (1996–2002) та почесний президент цієї організації (2007–2023), почесний президент Української асоціації сільського та зеленого туризму (1996–2019), депутат обласної ради, керівник угорської фракції (1990–1994).
Основні етапи професійної діяльності: міський голова міста Берегове (1987–1989), головний інженер Закарпатської обласної комунальної дирекції (1989–1992), голова Берегівської районної державної адміністрації (1992–1994), депутат Верховної Ради України (1994–1998), науковий співробітник та старший науковий співробітник (1998–2019), керівник Торговельно-економічної місії при Посольстві України в Будапешті (2003–2008).
