ТОП-10 угорських письменників, які писали про Закарпаття

1. Ка́льман Мі́ксат (угор. Mikszáth Kálmán) (1847—1910) — один з найвідоміших угорських письменників XIX-XX століть, прозаїк, автор романів, а також безлічі оповідань і есе.

Герой роману «Дивний шлюб» Кальмана Міксата похований в Закарпатті

Археологи Закарпаття: поховання відомого Яноша Бутлера знаходиться в селі Паладь Комарівці Ужгородського району

В 1900 році побачив світ роман «Дивний шлюб», якому судилося стати найпопулярнішим серед творів письменника. За своїми ідейно-художніми якостями ця книга зрілого Міксата безумовно краща з усіх ним створених. У ній збереглися всі досягнення прози письменника — цікавість і напруженість сюжету, багатого на драматичні моменти, точність, соковитість в малюнку деталей угорського дворянського побуту, розумна і зла іронічність при легкості і витонченості оповідної манери. Навіть така часта в творчості письменника анекдотична основа оповіді є і тут.

Роман знаменитого угорського письменника Кальмана Міксата (1849-1910) розповідає про ніжну і чисту любов молодого Яноша Бутлера і Пірошкою Горват. З романтичної і зворушливу історію знайомства гімназиста Яноша з тендітною дівчинкою Пірошкою починається цей роман. П’ять років молоді люди мріють про щастя. Янош закінчує університет, просить руки Пірошки і отримує згоду. Але незабаром відбувається подія, яка на довгі роки відсуває плани закоханих. На їх шляху встає підступний і цинічний барон Дері. Він заманює Яноша в пастку і насильно одружує його на своїй дочці Марії, щоб приховати ганьбу – її таємний зв’язок з сільським священиком. “Дивний шлюб” здійснений. Бутлер починає боротьбу за своє щастя.

2. Мор Йокаї (угор. Jókai Mór; 18 лютого 1825 — 5 травня 1904) — угорський прозаїк, поет, драматург, публіцист, мемуарист, театральний критик, видавець, редактор, громадський та політичний діяч. Найбільш впливова постать угорської літератури XIX століття.

Закарпаття та закарпатці згадуються у романі Йокаї Мора «Сини Ракоці» 1891 рік. Події біля Довгого і Мукачева.

3. Голош Корвін Лайош (Лайош Вайс, та ім’я Корвін на згадку про Отто Корвіна) (Будапешт, 8 грудня 1905 – Будапешт, 27 березня 1971) – поет, письменник і редактор газет.

Історичний роман угорського письменника “Скарби Червоної скелі” Лайоша Голоші Корвіна, описує події на території Закарпаття. Події, описані в романі, передують найбільшому з повстань проти Габсбурзької монархії – повстання під проводом знаменитого Ференца Ракоці. Ці роки – останнє десятиліття XVII століття – були особливо тяжкі для Угорщини, над якою розпростерлася тінь австрійського двоголового орла. Витоптані виноградники, випалені селища, зірвані дощенту все фортеці. Всюди нишпорять численні загони найманців, вогнем і мечем насаджують німецький поярдок. Але у відповідь спалахує повстання за повстанням. На чолі їх стають досвідчені, відважні командири куруців такі, як Текелі.

4. Жигмонд Моріц (угор. Móricz Zsigmond, 29 червня 1879, — 4 вересня 1942) — визначний угорський письменник та соціальний реаліст.

У своїй книзі «Село за горами» угорський письменник-реаліст Жігмонд Моріц, який збирав матеріали про Тячів у 1940 році пише: «Літньої днини пастухи, які випасали стада корів на пасовиськах вздовж Тиси, почули сурми і побачили кіннотників, які швидко просувалися з боку Бедевлі. Очолював королівську свиту приблизно з 50-60 чоловіків сам король Карл І Роберт. Під’їхавши до пастухів і побачивши ситих, вгодованих корів, биків, тучні пасовиська, оброблені землі, король голосно вигукнув: «Мені подобається!». Пастухи по одягу впізнавши свого покровителя, впали на коліна за звичаєм. Згодом на сурми королівських слуг збіглося майже все поселення. В свою чергу, король похвалив жителів за те, що добре господарюють, а пастухи почастували його і супроводжуючих свіжим молоком, заодно похвалившись, що його у них стільки, як у річці води, і тече воно молочною трубою. Присутній на зустрічі статс-секретар це дійство спостерігав і записував. Це і стало приводом до назви міста, яке з угорської перекладається «молочна труба» або «теа чо». Різниться воно з сучасною вимовою угорською мовою у назві всього однією буквою.

5. Барон Балінт Балашші (угор. Balassi Bálint, 20 жовтня 1554, Зволен — 30 травня 1594, Естерґом) — угорський воїн, поет, перекладач, засновник угорської ліричної поезії. Писав угорською, словацькою та османською.

Перший опублікований твір — переклад з німецької книги лютеранського пастора Міхаеля Бокка «Садок цілющих трав для недужих душ». Автор духовних віршів, патріотичних і військових пісень, любовної лірики, перекладень з латині і німецької. Прекрасно знаючи кочове, небезпечне життя солдата, Балашші в своїх віршах оспівував стрімкий біг бойового коня, хоробрість і завзятість бувалих вояків, простори степів і терпкий смак золотистого вина. Тривога за батьківщину не переростає у Балашші в трагічні стогони, патріот Балашші готовий з радістю віддати за батьківщину життя. Поззия Балашші виявилася дуже близькою до народної пісенної творчості. Духовні вірші були опубліковані в 1631. Любовні ж вірші Балашші поширювалися в рукописах і були вперше надруковані лише в 1874 році, коли один зі списків виявили в бібліотеці Радван. Цикл віршів «До Юлії» по праву вважається перлиною угорської поезії на всі часи. Любовна лірика Балашші відрізняється оригінальністю, але тим не менш несе відбиток творчості великих італійців Данте і Петрарки.

У 1576 році, під час сутички з трансільванським військом Кріштофа Годьмашші , отримав поранення – удар «бойовою палицею» по шоломі і був взятий у полон та переданий для ув’язнення у замок Хуст( Закарпаття, Україна). Комендант замку Гаспар Корніс, зважуючи на високе походження та поетичну славу Балінта Балашші, утримує його в хустському замку в якості гостя під слово честі. Більше того, відомий поет користується особливою прихильністю дружини генерала Кріштофа Годьмашші – Крістіни Годьмашші-Шаньїкі, яка гостювала в хустському замку. У ті часи, догляд за пораненим лицарем була одною з почесних справ для високородних дам. Близькість до молодого та відомого чоловіка породила взаємну закоханість. Але для Балінта Балашші то було тимчасове захоплення, бо насправді, він був безнадійно закоханий у Анну Лошонці – дружину егерського коменданта. Рік по тому, міг би оженитися на Крістіні Годьмашші, оскільки вона стала вдовою. Але Балінт Балашші був переведений до почесного ув’язнення до двору князя Іштвана Баторі у Дюлафегерварі і згодом одружився з Крістіною Добо, дочкою героя оборони Егерської фортеці Іштвана Добо. Це був династичний та меркантильний шлюб з боку поета. Його невгамовна душа колись знайшла місце ще для одного великого кохання. Любов до своєї улюбленої вітчизни – Угорщини він пронесе у своїм серці до своєї славетної смерті. У 1594 році, захищаючи від османів фортецю міста Естергом, Балінт Балашші загинув від важкого поранення гарматним ядром.

Родоначальник угорської ліричної поезії, відомий перекладач та безстрашний воїн, Балінт Балашші, залишиться в історії автором ліричного послання на ім’я Крістіни Годьмашші – красуні з замку Хуст.

6. Мікеш Келемен (Mikes Kelemen Zágon, 1690 – 2 жовтня 1761) – угорський письменник, перекладач, камергер Ференц Ракоці, який супроводжував князя до Польщі, Франції та Туреччини, пережив його смерть та єдиний хто описав його останні години.

В угорській літературі він вважається засновником угорської художньої прози. Його основна робота – “Листи з Туреччини”, яка описує повсякденне життя угорсько-закарпатської еміграції, доповнену історичною, релігійною та культурною історією, у творі згадуються закарпатські земліна яких проходило повстання куруців 1703-1711.

7. Ференц Кельчеї (угор. Kölcsey Ferenc; 8 серпня 1790 — 24 серпня 1838) — угорський поет, публіцист, критик, політичний діяч, автор угорського національного гімну.

Неодноразово бував на території Закарпаття, написав вірш «Хуст».

8. Бейла Іллеш (Illés Béla1895 -1974) – засновник угорської революційної літератури.

У Берегові жив і навчався відомий угорський письменник Бейла Іллеш, який у своїй знаменитій „Карпатській рапсодії” дає цікаві зарисовки про Закарпаття на початку ХХ століття.

«Крім виноградників та молитов за Кошута і Гарібальді, – писав письменник у своєму романі, – гордістю цього саду було „дерево Кошута”, здоровенна абрикоса, яка вже у мої дитячі роки дарувала нам тільки цвіт. Під цим деревом – у Берегсасі про це кожний знав – перед вторгненням Паскевича, Лайош Кошут цілу ніч радився зі своїми генералами. Коли старе дупляве дерево звалилося, батько вирішив подарувати його Національному музею”.

9. Віктор Дармай (Viczmándy Győző) (2 грудня 1850, Сторожниця (Дарма), Україна – 28 березня 1878, Кузміце Словаччина) – угорський поет, письменник, журналіст і редактор газет.

Дитинство він провів у Кузміце, де його батько був державним землевласником; він закінчив середню школу в Шаторуйгей. Був адвокатом у Пряшові та Будапешті; але відчував схильність до письменницької кар’єри, познайомився з молодими столичними письменниками і жив своїми літературними уподобаннями: на нього справив великий вплив Міклош Семере, якому у юнацтві показував свої поетичні вірші; він заохотив його писати поезію.

У своїй поезії згадував про малу батьківщину Закарпаття

10. Карой Шегмет (Siegmeth Károly) (Зноймо, 11 вересня 1845 – Мукачево, 21 квітня 1912) – письменник з туризму, дослідник печер, інженер залізниці та заступник директора MÁV.

Карой Шегмет народився 11 вересня 1845 р. у Зноймо. Вивчав техніку у Відні та в технічних університетах Цюріха та Мюнхена. З 1866 по 1867 рік працював стажером на машинобудівному заводі Зіґля у Відні, а з 1868 по 1869 рік у Мюнхені доцентом Технічного університету. Навесні 1869 року, прощаючись із викладацькою діяльністю, він прибув до Угорщини на запрошення Імре Іванки, тодішнього президента Північно-Східної залізниці. Щойно переїхавши до Угорщини, того року він одружився. Він одружився на Терезі, дочці головного архітектора баварського королівського двору Йене Нойрутера, з якою познайомився в Мюнхені. Спочатку він працював у Мішкольці інженером залізниці, а через два роки, у жовтні 1871 р., зайняв посаду начальника мобілізації поїздів у Шаторауйгей, де прожив близько 20 років, і тут народилися його діти. У 1882 році він натуралізувався. Наступного року він отримав Лицарський хрест ордена Франца Йосифа на знак визнання за його роботу в галузі туризму. У 1890 році він переїхав до Дебрецена, де спочатку працював керівником буксирного та цехового класів. У 1895 році він став начальником, а незабаром і заступником начальника магазину. Він жив у Дебрецені до 1905 року. На початку травня 1905 року він був призначений заступником директора MÁV та переведений до штаб-квартири Будапешта. У 1906 році, після 37 років служби, він вийшов на пенсію в Будапешті. Помер 21 квітня 1912 р. У Мункачі.

У 1878 році друкується його перша праця. Його дисертація «Дорожні замальовки від Мункач-Бескидів», написана в 1880 році, стала його першим великим літературним твором, завдяки якому він відразу ж здобув популярність. Тоді ж його подорож “Від Відня, Одерберга та Будапешта до Високих Татр та печерного регіону Абауй-Торна-Гьомер” вийшла угорською, німецькою, англійською та французькою мовами. Він набув великої популярності завдяки туристичним мандрівкам, місцевим виставкам та читанням проектованих зображень. Він багато подорожував і завжди фотографував. Він також цікавився геологією. Він склав петрографічну колекцію близько 300 штук, яку подарував Дебреценській середній школі в 1903 році. Він також створив кілька туристичних притулків. У 1880 р. За ініціативою Кароя Шегмета в Марамороші було створено відділ Угорської асоціації Карпат. У 1882 році він став секретарем та виконавчим головою Департаменту Східних Карпат. Протягом 35 років він очолював відділ Східних Карпат Асоціації Карпат. Член Центрального комітету Угорської асоціації Карпат (1881–1889), почесний член (1889). Він багато працював у туристичній асоціації та туристичній асоціації Арад, які обрали його почесним членом. Він був повноправним членом Центрального комітету зборів лікарів і природознавців, Геологічних, Природничих, Географічних товариств, Асоціації австрійських інженерів та архітекторів та Кореспондентського товариства кавернології в Парижі. Він багато писав для Щорічника Угорської Карпатської Асоціації, Zipser Botbe, Karpathen Post та Mitteilungen der Sektion für Höhlenkunde des öst.

За його ініціативою Департамент Східних Карпат МКЕ взяв на себе управління Аггтелек-Барадла, обстежив її та підготував план реконструкції технічних об’єктів. Щоб полегшити візит, він відкрив вхід у печеру на озері Vörös. Це було увічнено 22 липня 1906 року табличкою на новому вході в печеру: «Новий вхід у печеру – березень 1890 року. завершено 15 числа. Прорив був запланований, а необхідні фінансові ресурси були придбані менеджером KÁROLY SIEGMETH. Віце-президент. Геодезистом печери та керівником проривних робіт був КАЛМАН МЮННІЧ, директор гірничих робіт. Пам’ять про відкриття нового входу, позачасові заслуги провідних та надихаючих командирів на цій дошці – це Маґі. Оббивка. Дещо. Пробудження. Оббивка. Його увічнив його відділ у 1906 році ». Він опублікував кілька описів печери угорською та німецькою мовами. Він був першим головою Комітету з досліджень печер, наукової організації досліджень печер, заснованої в 1910 році. Будучи президентом, Карой Шегмет не тільки сумлінно виконував обов’язки президента, але й продовжував вдосконалювати цю справу в літературі. На прохання іноземців він склав путівник під назвою «Die Hohe Tatras im Sommer und im Winter». Він склав список відомих на той час печер в Угорщині і, наскільки це було можливо, виклав повну літературу про кожну. Матеріал, опублікований Інститутом геології в 1914 році, є першим рпідсумком робіт угорських досліджень печер.