Відкритий, чуйний і смиренний. За тридцять років пастирського служіння він переконався, що вміння вислухати іншу людину часто важить більше, ніж будь-яка порада. Це людина, яка наполягає на своїх переконаннях, але водночас готова до компромісу, якщо для цього є розумні аргументи. Його життя та покликання глибоко пронизані вірою, яка для нього є не лише дороговказом, а й надійною опорою у важкі часи. Гостем рубрики “Крізь замкову щілину” видання Kárpáti Igaz Szó є – Іштван Надь, пастор реформатських громад у Малих Геївцях та Холмці, головний єпархіальний секретар Ужгородської Реформатської Єпархії.
– Який спогад із дитинства для вас найдорожчий?
– Коли я був дитиною, на нашій вулиці завжди було повно дітей. Ми часто залишалися надворі до пізнього вечора, разом гралися, стрибали через гумку, грали у футбол, бадмінтон. Тоді діти ще не сиділи цілими днями в телефонах, а справді були дітьми. Сьогодні навіть дворічна дитина часом більше спілкується з дорослими, бо нерідко краще за мене вміє користуватися телефоном. Тому для мене особливо дорогий той період, коли ми збиралися на вулиці й цілком природно проводили час разом.
– Розкажіть про себе!
– Я народився в Ратівцях, там закінчив вісім класів, а потім продовжив навчання у Воловцях за спеціальністю радіо- і телевізійний майстер. Тоді був зовсім інший світ, з іншими можливостями, ніж сьогодні. Та й себе я спочатку уявляв у зовсім іншій професії.
– Де розпочали трудовий шлях?
– Професійне училище я закінчив у 1989 році. Після цього рік працював на Ужгородському телебаченні, тож певний час працював за спеціальністю. Потім пів року працював у Ратівцях у філії Ужгородського радіозаводу. Там ми виготовляли реле покажчиків повороту для «Жигулів». А в 1991 році вступив до богословської семінарії.
– Що вас до цього спонукало, як ви прийшли до богослов’я?
– Я зазвичай кажу, що «Начальник» не давав мені спокою, тобто я відчув сильне Боже покликання. Я часто ходив до дядька Миклоша, мого попередника, ремонтувати телевізори, і ми нерідко розмовляли про це покликання. Згодом у мене почала визрівати думка: а що, якби я обрав саме цей шлях?
– Чи вплинула на це ваша родина, можливо, саме вона спрямувала вас на цей шлях?
– У ті часи було не дуже прийнято, щоб дітей виховували в релігійному дусі. Уроків релігії не було, до церкви ми ходили переважно на великі свята. Моя бабуся була людиною, яка читала Біблію та молилася. Обоє моїх дідусів і бабусь по материнській лінії були римо-католиками, а по батьківській — ми були реформатами. Тож віра була присутня в житті нашої родини, але ніхто ніколи не казав: ти маєш стати священником. Це рішення поступово визріло в мені вже пізніше. У 1996 році я закінчив богословську освіту в Будапешті.
– Де було ваше перше місце служіння?
– 29 вересня 1996 року мене призначили помічним пастором. Я одночасно служив у Ратівцях, Сюрте, Малих Геївцях та Великих Геївяхі. А в 1997 році почав проповідувати Слово Боже і в Холмці.
– Цього року виповнюється 30 років, відколи ви служите реформатським пастором.
– Тридцять років тому я закінчив богословську освіту, тридцять років я є пастором і тридцять років служу в реформатських громадах Закарпаття. Коли людина говорить «тридцять років», то, мабуть, і сама дивується, як швидко промайнув цей час.
– Ви ніколи не шкодували про рішення обрати це покликання?
– Покликання було в мені досить сильним, тому я справді сприймаю своє служіння як покликання. Я не вважаю його просто роботою, яку людина починає вранці, а закінчує після обіду. Це життєвий шлях, у якому присутня вся особистість людини. Саме тому я ніколи не шкодував, що обрав цей шлях.
– Що є найважчою частиною вашої роботи?
– Не можна сказати, що є якась одна найважча частина. Наприклад, навіть сьогодні, коли я конфірмую молодь, відчуваю хвилювання. Те саме буває, коли потрібно піднятися на амвон, провести похорон чи вінчання. За ці роки це відчуття не зникло, адже служіння не можна виконувати за звичкою. Кожне богослужіння має свою вагу та відповідальність. І не має значення, чи проводжу його угорською, чи українською мовою.
– Чого ви навчилися у своїх вірян за ці роки?
– Смирення. Без смирення це служіння неможливе. Ба більше, так і не можна. Пастор насамперед має залишатися людиною. Те, що я можу проповідувати Боже Слово, — це завдання, праця, покликання, і в ньому є шлях, який Бог визначив для мене. Серед вірян людина стикається з дуже багатьма речами й водночас сама багато чого вчиться. Вона розуміє, що не може стояти над усіма й не має права думати, ніби завжди саме вона має рацію.
– Коли у вас закінчується терпіння?
– Навіть якщо мене вивести з рівноваги, усі знають, що я можу швидко спалахнути, але так само швидко й заспокоююся. Якщо я когось насварю, то всі знають: наступної миті вже можу обіймати цю людину. Я не злопам’ятний.
– Якщо щось відбувається не так, як ви задумали, довго переживаєте через це?
– Це залежить і від того, чого, на мою думку, мав би досягти задум. За роки я, однак, навчився розуміти, що навіть у тому, що відбувається не так, як я планував, є своя причина. Господь учить людину через усе — і через добре, і через погане. Звичайно, непросто зрозуміти, чи справді те, що сталося, було Божою волею, чи просто відбулося так, як хотілося мені. Але зазвичай, якщо людина зі смиренням озирається на своє життя, згодом може побачити в ньому Божу волю. Часто лише з часом ми розуміємо, чому щось склалося саме так.
– За роки служіння ви зустрілися з дуже багатьма людьми. Чи вдається вам розуміти людей?
– Думаю, певною мірою так. Але сучасний світ створив такі обставини, які можуть витягнути з людини те, чого вона сама від себе не очікувала. Іноді дивується не лише той, хто поруч, а й сама людина. Ми живемо у світі, де наступний подув вітру може миттєво змінити напрямок. Обставини змінюються, змінюються й реакції людей, тому сьогодні, мабуть, ще важче передбачити, як хтось поведеться в тій чи іншій ситуації.
– Як достукатися до людини в цей непростий час?
– Потрібно залишатися поруч одне з одним. Думаю, саме цього найбільше потребує більшість людей: щоб був хтось, хто їх вислухає. Не завжди потрібно щось говорити, адже часто саме слова можуть лише погіршити ситуацію. Треба вміти вислухати іншу людину так, як Бог вислуховує нас через молитву. Але для того, щоб людина зрозуміла, що Бог також її чує, спочатку, на мою думку, їй потрібно знайти когось, хто вислухає її. Часто не потрібно нічого великого — достатньо просто бути поруч.
– Що здатне підняти вам настрій?
– Навіть шматочок шоколаду. Мої конфірманди знають: якщо вони не вивчили урок і принесуть мені шматочок шоколаду, я вже не так сильно на них серджуся. А взагалі мене дуже легко розчулити. Мабуть, це моя найбільша слабкість. Для цього не потрібно нічого особливого — іноді достатньо зовсім маленького жесту.
– Чи легко вас переконати?
– Я тримаюся своїх планів, але якщо людина відкрито, зі смиренням і наводячи розумні аргументи висловлює свою позицію, я готовий до компромісу.
– Ви суворий?
– Намагаюся бути, але не виходить так, як хотілося б. Думаю, насправді я не дуже вмію бути суворим. Якщо хтось звертається до мене з проханням, то в міру своїх можливостей і сил я завжди намагаюся допомогти.
– Чи був у вашому житті період, коли віра не зміцнювалася, а, навпаки, перетворювалася на запитання?
– Я б не сказав, що вона перетворювалася на запитання, але, як і в кожної людини, у мене був період, коли моя віра ослабла. Думаю, ніхто не може повністю цього уникнути. У вірі також бувають сильніші та слабші періоди.
– А що допомогло вам пережити цей період?
– Бог завжди давав мені такі слова зі Святого Письма, які показували, що саме я маю робити. Вони допомагали рухатися далі й показували, як мені діяти.
– Що ви ще хотіли б спробувати?
– Мені подобається відвідувати місця, пов’язані з релігією. У Римі я вже був, а ще хотів би побувати в Єрусалимі. А взагалі великих бажань від життя в мене немає. Бог подарував мені дітей, уже маю й невістку, маю дві хороші громади. Я вдячний за все, що мені дано.
– Розкажіть про свою родину!
– Я одружився у 1998 році, а в 2014-му наш шлюб було розірвано. За цей час у нас народилося троє дітей: Даніель, Ґабор та Естер.
– Як ви вирішуєте конфлікти?
– Намагаюся їх вирішувати. Якщо виникає якась проблема, не варто ховати її під килим — потрібно поговорити, з’ясувати можливі непорозуміння. Я вважаю, що про все можна домовитися, якщо є бажання. Не завжди це вдається, але спробувати потрібно.
– Як проводите вільний час, коли випадає така нагода?
– Читаю. У тиші, на самоті. Власне, не так важливо, що саме читаю. Для цього не потрібна якась особлива програма — просто добре час від часу усамітнитися.
– Ви жайворонок?
– Я рано прокидаюся і рано лягаю спати. Так було завжди. Мені більше подобається рано починати день і ввечері вчасно лягати відпочивати.
– Чи маєте улюблений біблійний вірш?
– Коли я вступив до богословської семінарії, одна з наших однокурсниць організувала вечір знайомств, і на кожному стільці лежав біблійний вірш. Мені дістався 13-й вірш 4-го розділу Послання апостола Павла до Филип’ян: «Усе можу в Христі, який мене зміцнює». Цей вірш супроводжує мене все життя і багато разів був для мене опорою. За останні тридцять років було чимало ситуацій, коли я міг звернутися до цих слів і знайти в них підтримку.
– За що ви найбільше вдячні?
– За прожиті роки. За те, що мав можливість служити. Після тридцяти років, мабуть, це одна з найважливіших речей, які людина може сказати.
